Слово о нас

Цей край був колись небом,

Чистим і зоряним небом.

Тут хліби духмяніли росою

І материними руками.

Цей край любили лелеки

Більше, аніж якийсь інший,

Бо у ньому мешкали люди,

Котрі обладунків не мали.

Цей народ був святий від початку,

Не струміли у їхніх аортах

Соки злоби і кривди людської.

Та було це у ті часи,

Коли Бог ще відвідував землю,

Коли сім’ї були, як отари,

Повноплідні, трималися купи.

Та розплодились вівці, згорділи,

Розділились на клани, на стани,

Свого воїна зрадили тяжко,

Запросивши варягів до столу.

І північні вітри увірвались,

Спричинили затемнення сонця…

Принесли із собою чужинці

Зброю й розбрат…

І зробилися вівці вовками,

І війною поперли на інших,

Вигризали щелепами стіни,

Залишаючи трупи шулікам.

Пантеон в Борисфені втопивши,

На Христа понадіялись. Марно!

Бо сумирним був галілеянин

 І війну не земну він провадив.

І зміцніли вовки, розплодились,

Почали гуртуватися в зграї,

Хижо зиркаючи на столицю,

Оголивши клики й пазурі

У готовності стрибнути.

                                      Звірі

Відтоді поселились у душах,

І витоптують землю прадавню,

Залишаючи сморід у небі

Прогресивного братовбивства,

Рафінованого владолюбства.

Вовча злоба не згинула в безвість –

Проростала рясним безкордонням,

Розкришила цей край на кавалки

І чужинцям віддала задарма.

Бо це сльози вернулись невинні

За усі беззаконня криваві

Їхнім дітям на вісім століть.