Назад в минуле

з рубрики / циклу «Про долю»

З роси відсунула фіранку,

Сповите сном ще спить село,

Такого гарного світанку,

Мовби в житті ще не було.

Сьогодні цілу ніч не спала,

Роїлись думки в голові,

В минуле ніч її все гнала,

Боялась загубитись в сні.

Дорослі діти, є онуки,

Радіти є чому щоднини,

Болять натруджені її руки,

Так довго йдуть вночі хвилини.

Світанок тішить її очі,

Радіє сонцю, гожій днині,

Відходять в вічність темні ночі,

І дістане всі старі світлини.

Минуле біля неї знову,

Її кохання перший цвіт,

Забула про нічну ту втому,

Хоч і пройшло багато літ.

А мовби вчора покохала,

Хоч не судилось разом бути,

Світлину щиро пригортала,

Повік кохання не забути.

м. Славута,