ПРОКЛЯТТЯ
Сонечко сховалось і померкли квіти,
Сльози поливають мій стражденний шлях.
Як же без любові в світі буду жити?
Де ж ти моє щастя, на яких вітрах?
Прокляла сестрицю, мабуть й свою долю,
Боженько, помилуй, старість пожалій…
Все життя одна, як та билина в полі,
І зніми прокляття у душі моїй…
Якось йшла й зустріла я свою знайому,
Наче б то й весела, а в душі сумна.
Не розповідала про свій біль нікому,
По життєвім полі йшла завжди одна.
А мені сказала: «Напиши про мене,
Як же нерозумно поступила я.
Бо прокляття давить й досі, недаремно,
Ось тому й нещасна доленька моя.
Те моє прокляття на мені спинилось,
Напиши поему про моє життя.
Не кляніть дівчата, щоб не повторилось,
Бо не допоможе, навіть, каяття:
«Було у юності, давно
Ми молоденькі підростали,
Ходили в клуб тоді, в кіно
І під гармошку танцювали.
Яке то щастя – юна мить!
Кохання перше і останнє…
Як згадую, душа болить
Гуляли майже до світання.
Не з парубком, а всі – гуртом,
Веселі хлопці і дівчата.
Переглядались із дружком,
Та не любов, а дружба клята.
Він нічогісінько не знав,
Що я закохана по уші.
А він уваги не звертав,
Не танцював, а пісні слухав.
Ще недозрілий був юнак,
Хоч і було вже дев’ятнадцять,
А я не подавала знак,
Бо несмілива в вісімнадцять.
Ось так і пробігали дні
І швидко осінь наступила.
Подружка шепотить мені,
Повістку в армію вручили.
На проводи зійшлось село:
Дівчата й хлопці – повна хата,
Запрошення й мені було
І я щаслива і багата.
Була подружкою мені
Двоюрідна сестриця Люба,
На три роки і на три дні
Молодша, ще не йшла до клубу.
Таке гиденьке каченя,
Що форму дівчини вбирало.
На проводи пішла й вона,
Бо й молоденькі там гуляли.
Як весело було тоді,
Аж до світанку танцювали
І старші й дуже молоді
Й до воєнкому проводжали.
Солдата з нашого села
З гармошкою та ще й з піснями.
Я розказати не змогла,
Закохана аж до нестями.
Я нишком плакала за ним,
Прощалася аж на три роки.
І не помітила, що він
На Любу глянув ненароком.
І посміхнувся їй, прощай!
Сказав і швидко сів в машину.
З машини крикнув – підростай!
Через три роки я прилину.
А я стою немов німа,
І моє серце обомліло,
Моя любов, її нема
До мене… все я зрозуміла.
А роки швидко так летять,
Малі дівчата підростають,
А як за двадцять, ті сидять,
Молодших заміж забирають.
Іванко з армії прийшов,
Такий красивий і змужнілий,
У клубі Любочку знайшов,
Як голубочки гомоніли.
А Любка виросла умить,
Їй вісімнадцять рівно стало.
А як таку не полюбить,
Вона красуня, наче пава.
Моя сестриця молода
В Іванка миттю закохалась,
В моїй душі журба й біда,
Про це вони не догадались.
У них кохання розцвіло,
Я не могла від болю спати…
Проходить рік і все село,
Загомоніло й каже мати.
Весілля скоро буде в нас,
Твоя сестриця наречена,
А твій не підійшов ще час,
Ти дружка в Любочки – Олена.
Ой, ледве не зомліла я,
Трималась, щоб не здогадалась
Моя матуся і рідня,
Забудь, сама собі шептала.
Красива парочка, скажу,
Яке то щастя у любові
Пройти життя й свою межу
Поставити в коханім слові.
Весілля! На усе село
Гриміла музика й вітання
Я дружка в них, це так було,
Я прокляла їх в даруванні.
Щоб не було у них діток,
Сама до себе промовляла.
Горілки випила ковток
І гірко сльози витирала.
Який це гріх, чи знала я,
Тоді, коли душа боліла.
Ой, де ж ти, доленько, моя,
Чому я Бога не просила?
І, так сестричку прокляла,
І все здійснилось, що бажала,
Діток їм доля не дала,
Хоч дім великий збудували.
А я поїхала у світ
Та не знайшла я свою долю,
А на душі великий гніт,
Тепер сльозам даю я волю.
У Церкву йшла на каяття,
Багато раз я сповідалась.
В самотності моє життя,
Діток прокляттям відібрала.
Усе життя пройшла одна,
Ніколи хлопця я не мала,
Розплату маю я сповна»,
Ось так вона мені сказала.
Мене просила: «Напиши,
Щоб гріх другі не повторили,
Ти пишеш праведні вірші,
Від Бога твій талант і сила».
Ну, що ж, дівчата, вам пишу,
На все у світі Божа воля.
Не розлучайте, вам скажу
І не кляніть…це ваша доля.
