Ненависна сирітка
з рубрики / циклу «Про долю»
Молилась Богу, як могла,
Поклони слізно била,
Багато наробила зла,
Своє життя згубила.
Була, немовби та мара,
Нікого не любила,
Геть не її була пора,
Як мати народила.
Лишила доню помирати,
Сама пошкандибала,
Щосили стала верещати,
Немов про лихо знала.
Знайшлися люди обігріли,
Дали тепло, любов,
Немовби рідну полюбили,
Так день за днем ішов.
Та людські гострі язики,
Свою зробили справу,
Пішли селом страшні плітки,
Мали собі забаву.
Мов озвіріла в одну мить,
Змішала всіх з землею,
Вже мати у труні лежить,
Йде батько вслід за нею.
А їй пусте – вона пішла,
По світі, мов примара,
Немов вся зроблена зі зла,
Як страшна чорна хмара.
Ламала все, немов торнадо,
Та схаменулась пізно,
Весь вік було їй того мало,
Тепер молилась слізно.
Багато наробила зла,
Тут Богу лиш судити,
Теплом зігріта сирота,
Не вміла оцінити.
м. Славута,