Тут добре, тихо й затишно вночі.
Вологі грона стигнуть під зірками.
І хоч ти плач, хоч смійся, хоч кричи, –
Дзвенить тут тільки тиша над стежками.
Де б не була – присниться. Чи прийде
У міражі, у маренні, у пісні
Цей сад п’янкий із цвітом де-не-де
Із золотим смородиновим листям...
Я тут бувала вперше без людей.
Напевне, вперше. Мабуть, не востаннє.
І завжди вихор вогняних лілей
Нагадував щось, схоже на прощання.
Це – перші спроби розчерків пера,
Це – перший біль і дзеркало любові.
Мій тихий сад, ледь більший від двора,
Навчив мене віршованої мови.
Він плакав, цвів, колошкався й болів
Разом зі мною під дитячим небом.
Мій тихий сад, мій тихий спомин слів
Шматинку серця залишив у себе...
