Пурпурові вітрила
з рубрики / циклу «Ти - Людина! Я - Людина...»
Перепечене місто спинилось від сонячних чар.
Йому хочеться випити дощ і нарешті поспати.
Пурпурові вітрила розірваних дощенту хмар
Наді мною летять – таємничі, величні, крилаті.
Вони линуть і линуть, торкнувши ледь-ледь горизонт,
Якісь надто пурпурні, шалено-таки кольорові.
І коли у мені ця печаль перейде врешті фронт,
Лиш вони повернуть до життя моє серденько знову.
Я кричатиму їм! Я вкладу це гаям у вуста,
Нехай гори говорять під сонцем високим і світлим:
Пурпурові вітрила, вітрила нового життя
Скоро прийдуть у світ, вони ген шаленіють на вітрі!
Їм замало Землі, вони вищі за простір і час,
Переписані з пісні і зіткані з щирої мрії.
Пурпурові вітрила ще житимуть десь поміж нас,
Вони ж вічні в пориві і вічні у власній стихії!
Я чекатиму їх, як нових неосквернених доль,
Хай пошарпаних трошки, та точно вже непересічних.
Це ж не ті-бо вітрила, як видивлялась Асоль,
Не для неї лише вони в небі – для всіх. І навічно.
