Якось...
Якось "друга"** я зустрів, краще б не стрічати,
Приодягнутий і ситий, гордий та пихатий.
Запросив до столу він, у якусь кав’ярню,
Я відмовить не зумів, нібито не чемно.
Сіли разом за столом пішли теревені:
"Що ти? Де ти? Справи як? – став мене питати.
Я коротко відповів, і замовив каву,
Трохи згодом заплатив і став попивати.
Він розмову далі вів з великим завзятям, -
"Працював я у Росії з минулого літа
Бо у мене діти є і славна кобіта."
Після цього слова я вже слухав уважно,
Що ж він скаже, думаю, "людинка продажна".
"Ось вернувся заробив, та ще малувато,
Жилось добре, їлось смачно і комфортно спалось.
Доки генерала помешкання в небо піднімалось.
Усе було по закону, візу зміг придбати,
Щоб без проблем особливих можна працювати."
Запитав: "Чом не вернувся, коли "Кача" грала?"
Він від мене відмахнувся салом напихався.
"А на Сході як стріляли, що робив ти "друже"?"**
Він плаксиво подививсь і заскімлив дуже:
""В мене целая біда кінула мене жена,
Вигнала із хати, що маю діяти?..
Трохи згодом я вже взнав -
Старший син пішов в "Донбас" щоб обороняти.
Потім так йому сказав: "Не в копійці проща.
Доки ти в Москві служив, гнув холопську спину,
Люд тут волю заслужив, дякуй Богу й сину.
Бо ж у нього є душа вона українська.
Я пішов а він лишився "Раду"* допивати,
Не дай Боже Вам таких "товаришів"** мати.
Думав вийде з цього жарт, знову не виходить,
Привид комунізму в "українцях" бродить.
м. Рівне, 17.09.2014
