Негадане кохання
Одиноко по Всесвіту білому.
Самотів між зірок чорнорясником.
У серденьку давно помертвілому,
Безнадія льодилася власником.
Не шукаючи долю негадану,
Животів лиш хмільною оманою.
Не бриніли молитви між ладану…
Доки очі не стрілись з коханою.
Її погляд – глибінь океанова
Та, що манить бажання перлинами.
Завитків філігранність каштанова,
Терпко губить мій розум полинами.
Глянець шкіри – лілейність березова,
Що палає амурною лавою.
І усмішка невиспіло-фрезова
Підсолоджена чорною кавою.
А по тілу - сузір’ями родимки
До Блаженства ведуть галактики…
Скрипотять в мою душу сходинки,
Роздираючи серце в клаптики.
