ПАРАЛЕЛІ НАШИХ ДОЛОНЬ
Якась невимовна, неви́черпна туга,
Мов кульку, затисла в руці діафрагму...
От-от щось всередині лусне з натуги –
Крізь груди прогризтись мелодія прагне.
Чи знаєш, як з розуму зводиш собою?!..
Я втратив од глузду свій компас, а ти ж і
Не чуєш, як, мовби в шахтарськім забої,
Здавили мене почуттів пасатижі.
Ти вся у мені: у клітинних мембранах...
Ти в оці – в мільйонній із акомодацій...
На серці набита ти знаком удачі...
Ти – воля, що їсть її ніздрями бранець...
Ти спокій забрала навік в Афродити.
Ввірвалася в плинність життя карколомно.
І, наскрізь стрілою Амура пробитий,
Впаду я, мов римська безлика колона...
Отож не згасай, стань для мене квазаром!
Плекай мої весни, заквітчана Леле.
На стінці сітківки виразно, як зараз,
Ізнов бачу наших долонь паралелі...
