Колись, тепер...
з рубрики / циклу «Війна»
Почорніли квіти, котиться сльоза,
опустились віти, небо нависа,
Відлетіли птахи у незнану даль,
Україна в мороці…на Душі печаль...
Ту годину тиху, вже і не згадати,
коли` чорнобривці квітли коло хати,
жайворонки дзвінко в небі щебетали,
ми жили без страху, про війну не знали.
Я дивлюсь як стрімко синочок зросліє,
а душа думками страшни`ми шаліє,
Всі вони про поле, що вогнем палає,
де була пшениця- чорнота зіяє...
Душу України, вперто нищать там...
там наші Герої віддають життя.
Та надіє жевріє у людських серцях,
навіть через морок, навіть через страх,
Віра в Душах наших, не вмира- зростає,
Бог нас не забуде, нас він пам`ятає!
Не буває нічки без кінця і краю,
навіть після мороку- сонце в небі сяє.
Найчорніша нічка під світанок буде,
сонячне проміння розіллється всюди.
І крізь сірі хмари, промінець проб`ється,
він у кожнім домі в шибку засміється.
Висипле малеча, повесні із дому,
закружля країну в хороводі тому.
В небі защебечуть ластівок паради…..
ми забудем слово- те страшнюче «гради»,
Ми забудем слово, те страшне війна...
все це буде потім, зараз же ж зима…
