Ковінька
Ковінька по бульвару
Гуляла як завжди
З господарем на пару
Для міцності ходи.
Його оберігала
Немов вона рідня,
Вночі в кутку стояла,
Очікуючи дня.
Та якось дня діждалась,
Господар все лежав,
Вона захвилювалась,
Так довго він не спав.
Щоранку йшли гуляти,
Бульварчиком ходить,
Знайомих привітати,
Про щось поговорить.
В квартирі ж нині тихо,
Господар не встає,
Мо’ трапилося лихо
І він віджив своє.
Як дід його і тато,
Яким служила теж,
Любила їх затято
І вірила без меж.
Гуляла по бульвару
Дві сотні добрих літ,
Завжди із кимсь на пару,
Шанована як слід.
Нащадок молоденький,
Знайшовши у кутку,
Відніс її стареньку
Зогнить на смітнику.
Він звик не шанувати
Ні старість, ні старе,
А будуть заважати
У порох їх зітре.
Колись й моє закинуть
Далеко на смітник,
Дадуть зогнить, загинуть,
Щоб з пам’яті я зник.
Все зроблене дідами
Кидаємо в сміття
І топчемо ногами,
Немов мале дитя.
А потім ще й жалкуєм,
Старе не зберегли,
Клянемось відбудуєм,
Це ж прадівські посли.
Ковіньку ж цю стареньку
Таки хтось підібрав,
Ходив він помаленьку,
Її на поміч й взяв.
Його оберігає
Немов вона рідня,
Вночі в кутку чекає
Господаря і дня.
Ковінька по бульвару
Гуляє як завжди
З господарем на пару
Для міцності ходи.
м. Київ, 18.06.08
