Один день у мами
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
Добре, що завчасно приїхала, бо в той автобус не втовпишся. Літом дачники, а зимою заробітчани. Та, що то з тим зробиш, адже всім їхати треба...
Як же летить час, змінюючи все навкруг, а загалом як вдуматись, то все йде по колу.., одвічному кругу життя.
Ось і час відправлення. Замріялась. За п`ятнадцять дев`ята, Ти вже на роботі, і зараз затілікає телефон, висвічуючи смс від Тебе. І те що прочитаю вириватиме груди, сяятиме барвами веселки, і зігріє найвіддаленіші куточки душі. Як то давно було. Та й де та твоя нинішня робота? Де той далекий континент, з якого не шлють смс... Як там Тобі? І що з Тобою там?..
- Зупиніть мені, за тим магазином, біля стовпчиків... Біля тих, що відділяють один куток села від другого. Дякую.
Ще метрів зо двісті пішки. Мама вже виглядає, он видніється її силует. Мама-щоб про тебе розповісти не вистачить часу, бо його треба і треба, а щоб написать про тебе не вистачить паперу в цілому світі. Мама-волелюбна, владна, добра і сувора, справедлива і ніжна. Як же я тобі вдячна рідна, за ту любов яку ти прививала до навколишнього, за те, що ти навчила відповідальності і вірності. І жалкую, що не навчила трішки любити себе в собі, бо не могла ти тому вчити, бо й досі віддаєш себе, забуваючи про себе...
Знов затілікало - Приїдеш, набереш, цілую, чекаю.
Так я вже приїхала, зараз увійду у двір і звонитиму, і летітиму від тієї розмови, бо Ти не забудеш спитати мене про все... Коли то було? Давно? Коли Ти знов спитаєш мене про все? Я вже й сама незнаю. Відстань і час...
Ось і дійшли, як завжди чистота двору вражає. Все на своїх місцях. За хату й мови нема. Мамо яка ж ти.., ніщо не впливає на тебе ні час ні роки ні те горе, що спіткало тебе. Як же в тебе затишно і до болю все рідне і добре.
Викладаю гостинці і знаю, що зараз будеш сваритися, що витратилась, а от від привезених газет і журналів, усмішку і задоволення не сховаєш. Знаю чим тебе порадувати, знаю як ти любиш читати. Та хіба ж тільки читання, ще додати музику, квітникарство, кулінарію, плетіння гачком і спицями, а ще в тебе є купа блокнотів з твоїми записами. Мама-незламана, нескорена, єдина...
- Ходи привітаєшся з батьком.
- Так мамо...
Навіть сьомий рік паралічу, який розбив твого чоловіка і мого батька не зробив тебе опущеною, нещасною, байдужою... Боляче? Так боляче, ще зовсім молода жінка, життя якої закінчилось хвилиною, бо та хвилина забрала в неї того, кого кохала, а тепер її кохання дивиться на неї очима дитини. Страшна хвороба і невиліковна. І не доведи Господи нікому, і не знати, і не бачити того, що знає і бачить моя мама...
- Привіт, привіт!!! То я!!!
- Привіт, привіт, я вже в мами. Скучила, люблю, цілую.
- Розповідай, як ти, що нового, як чуєш себе? Все все розповідай...
- Я нормально. Ти як? Все все кажи, і про все розповідай.
Гойдалка-найулюбленіше місце в маминому дворі. Та гойдалка єдина, була свідком наших з Тобою розмов, коли під покровом ночі не можна було наговоритись, а вранці не хотілось класти слухавку, бо і Ти і я знали, що на деякий час ми замовкнемо. Коли то було? Де Ти? І де я? Час і відстань...
Вечір у мами, то завжди тепла бесіда. М`яке світло від бра, як же затишно у тебе мамо. Спогади і мамин голос починає тремтіти, набігають сльози, але вона сильна жінка.., вміє себе опанувати. Мама вправно переведе розмову про план роботи на завтрішній день і я розуміючи що мамі болить підтримаю її.
Ранок настане ще затемно, бо мене розбудить твоє повідомлення - Люблю, цілую моя... Коли то було? Час і відстань...
Мамо я їду і знов ти залишаєшся одна, на якийсь час, і нас розділятиме певна відстань, але ж ти знаєш, що я приїду і ми виконаєм всю роботу яку треба зробити, ми поговоримо про все, те про що треба поговорити, ми заспіваємо наших пісень, ти подаруєш мені зв`язану твоїми руками річ, наготуєш смакіття, прочитаєш дещо з своїх записів, радітимеш новим газетам і журналам, і проведеш до воріт, перехрестиш і побажаєш доброї дороги...
- Змирись доню...
- Мамусю рідна в мене все добре...
Вийшла за ворота і те, що розривало мене, хотіло кричати - Мамо якби ти знала, що з тим з ким я поруч, я живу і жалію, а з тим з ким душа і серце, я люблю і вмираю...
Тільки час і відстань знає про наше дивне кохання. Кохання в якому море мовчання, а те море впадає в океан ніжності. Кохання в якому миттєві зустрічі перейшли в роки чекання.І тільки час і відстань знають коли то буде, а може було?.. В кожного свій берег, своє пристанище, то може мама й права-змиритись? ДеТи і де я? Хто зна. Чи ми були взагалі, чи ми є? Хто дасть відповідь? Чи та отрута образи з`їсть все що намагаюсь зберегти? Чи час з відстанню так здружились, що їм зайвого й не потрібно? Нема відповіді. Змирись...
Добре, що завчасно приїхала, бо в той автобус не втовпишся. Літом дачники, а зимою заробітчани. Та, що з тим зробиш, адже всім їхати треба...
