Спрагла до сонця... земля
І знову дощі заливають рубці... на планеті...
Сльозами вмивається спрагла до сонця земля -
Гречані медові поля і доріг трафарети...
І так безпросвітно все зводиться враз... до нуля...
Як хочеться крикнути /не шепотіти/ молитву,
Заплести слова у пшенично-небесний вінок:
Не дай мені, Господи, сумніви сіяти з житом,
Й пустих, що повернуться в попіл, життя сторінок...
І все, що зумів би забрати, як плату чи кару,
Не дай мені, Боже! Прошу тебе, Боже, не дай!
Я - жінка. Я - мати!!! Хоч крила мої, як в Ікара...
А серце болить і за сина, і наш рідний край.
Не прошу нічого: немає ціни в срібла й злата,
Коли метроном віддається хвилинам мовчань.
Весна захмеліла від горя, як мати солдата...
Весна, як надія... та надто слабка її грань...
А десь на окрайці душі я борюся зі звіром -
І в цій боротьбі зводить Ноєві віра човни.
Не дай мені, Боже, дай світу жаданого миру,
Й нарешті вудчути п`янкі аромати весни!
