ПОЕТУ
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Колимські зошити. Синій зошит»
Болить з минулого ще й досі
Нестерпна спогадів імла,
Як у пилу підошви босі
Мені моя земля пекла,
Як нігті кліщами морози
До м’яса вирвали мені,
Рукою зламував я сльози,
Стогнав від болю не вві сні.
Там крізь попрані порівняння
Шукав попраним правоти,
Там день, як засіб катування,
Пекельні муки мав нести.
Я страх відчув, що з потом тіла
На сиві скапував виски,
Моя сорочка просоліла
Ламалась легко на куски.
Я їжу рвав, мов звір одчайний,
Мені ввижався дивом див,
Паперу аркушик звичайний,
Що в пекло те з небес злетів.
Хлебнуть води непевним кроком
В мить спраги крався сам один.
Я жив не місяцем, не роком,
Я зважував ціну годин.
А вечір сходив міражами –
В надії, дивом ще живій,
Я повнив сутінки віршами
І знову слухав голос твій.
Їх відчував, мов суть молитви,
Ковтком живильної води,
І образком на полі битви,
І оберегом від біди.
Були вони зв’язком єдиним
Життя забутого у світ,
Що нищив брудом животинним
З привиддям смерті слід у слід.
Магічних слів винагорода
Спливала в образи з рядків
Там, де невільницька природа
Кричала із усіх кутків,
Без натяків на щось жорстоке,
Через примирень множину
Вона іще призначить строки,
Коли всю правду осягну.
Я вдячний був за пам’ять долі,
Яка крізь вікові льоди,
Сніг, заметіль, каміння голі
В літах зуміла пронести
Твоє лунке спасенне слово,
Душевний простір чистоти,
Де в кожному рядку – основа,
Життя опора, сенс мети.
Тому між злісної облуди
І страх мене не поборов,
І серце щире повнить груди,
І в пульсі б’ється тепла кров.
_________________________
В моем, еще недавнем прошлом,
На солнце камни раскаля,
Босые, пыльные подошвы
Палила мне моя земля.
И я стонал в клещах мороза,
Что ногти с мясом вырвал мне,
Рукой обламывал я слезы,
И это было не во сне.
Там я в сравнениях избитых
Искал избитых правоту,
Там самый день был средством пыток,
Что применяются в аду.
Я мял в ладонях, полных страха,
Седые потные виски,
Моя соленая рубаха
Легко ломалась на куски.
Я ел, как зверь, рыча над пищей.
Казался чудом из чудес
Листок простой бумаги писчей,
С небес слетевший в темный лес.
Я пил, как зверь, лакая воду,
Мочил отросшие усы.
Я жил не месяцем, не годом,
Я жить решался на часы.
И каждый вечер, в удивленье,
Что до сих пор еще живой,
Я повторял стихотворенья
И снова слышал голос твой.
И я шептал их, как молитвы,
Их почитал живой водой,
И образком, хранящим в битве,
И путеводною звездой.
Они единственною связью
С иною жизнью были там,
Где мир душил житейской грязью
И смерть ходила по пятам.
И средь магического хода
Сравнений, образов и слов
Взыскующая нас природа
Кричала изо всех углов,
Что, отродясь не быв жестокой,
Успокоенью моему
Она еще назначит сроки,
Когда всю правду я пойму.
И я хвалил себя за память,
Что пронесла через года
Сквозь жгучий камень, вьюги заметь
И власть всевидящего льда
Твое спасительное слово,
Простор душевной чистоты,
Где строчка каждая – основа,
Опора жизни и мечты.
Вот потому-то средь притворства
И растлевающего зла
И сердце все еще не черство,
И кровь моя еще тепла.
