Ескізи на двох
Я вибіжу в ніч – там стіною задумливі клени
Колючими вітами ловлять за руки мене.
А я все одно утечу, бо жага невтоленна
До тебе в чорнила безкрайні пірнути жене.
Так хочеться простору вільного! Де ти, мій острів,
Моя ненаписана повісте втрачених літ?
І хто це між нами поставив не мури – апостроф?
Чому всі дороги ведуть не до тебе, а – від?
І що залишається? Тінню злетіти за вітром,
Ковзнути в сапфірове плесо захмарних шляхів –
І падати з неба водою над стомленим світом,
Збиваючи вслід за собою бездомних птахів.
А, може, втекти? Аби знову колись повернути
На іншу стежину, де тисячі років назад
Не стала любов наша викликом /аж до покути/…
Був день. Була ніч. А в саду зрів рясний виноград.
І хтось молодий, ніби схожий на юного Бога,
Наводив твердою рукою в ескізах на двох
Одну /і нехай непросту, але спільну/ дорогу,
Омріяне щастя тривалістю в кілька епох.
