Листопадовий ноктюрн
У диві незбагненого смеркання
Блукає холодком осіння ніч.
А тіні по слідах її блукання
Скрадаються лякливо зусібіч
І рвуться листя шелесту навстріч.
Іду, гублюсь у смутку шелесткому,
Відчувши тіней скупченість чужу.
Куди зібралась, не скажу нікому.
Осінній ночі навіть не скажу,
Чому спішу за обрію межу.
Тривожні сни хитає ніч у вітті
Під страху схлип. Та знаю – треба йти,
Бо десь у рвучко-вітряному світі
Крізь гамірне сум’яття самоти
У листопаді знемагаєш ти.
Надія в серці теплиться остання,
Хоч огортає сумнівів імла…
Нарешті світ твій мріє край світання!
І всі тривоги станули дотла.
Не рвись листочком. Тут я. Вже прийшла.
