Солдат
з рубрики / циклу «Вірші»
Він іскринку мав в очах яскраву,
Та не мав іще на світі славу.
Була у нього ненька мила,
Однак її біда зломила.
---------------
Стояв на небокраї і махав рукою,
І мить тоді була чомусь гіркою.
Бачила вона хлопчину ще малого,
Та вже здавалося, що не живого.
Так щиро посмішка його блищала,
А матір спокій полишала.
Він обіцяв матусі, що не довго,
А серце краялось іще задовго.
І зник юнак за обрієм тоді.
Чому ідуть, як завжди, молоді?
А сизий ворон в небі закружляв,
І вітер сумно в небі промовляв.
Казав холодний, щоб не ждали,
Щоб марно зустріч не чекали.
Бо заберуть його поля зимові,
Коли той стане на півслові.
Чекала ж сина матінка-матуся,
Бо пам’ятала щире „повернуся”.
І зустріч все ж таки настала,
Але не та, яку вона роки чекала.
А йшли дорогою військові,
І зупинився погляд на вінкові.
„Він був нам завжди вірний брат,
Ваш син – найкращий з нас солдат.”
м.Київ, 25.01.2016
