МИ...
Із безодні зелених очей
напиваюсь чар-зіллям
І по венах весною тече
почуття-божевілля…
Скільки днів, а ще більше ночей
Ми із нею, мов гілля
Того дерева зрад і прощень,
Що росте від весілля…
І між нами сьогодні думки,
Наче дотики тиші…
Та спокуси чужої руки
Навіть сліду не лишать…
Всі зачинені замки. Замки –
Нерозгадані вірші,
Із осінніх пожеж сторінки,
Вже яких не напишуть.
Бо спекотні літа наших тіл;
І скресає снігами
Ця зима, як і всі. Й заметіль
Повна сонце-вітрами…
Наша постіль – і сіль, і ваніль,
Ми на ній… Ми, як рани –
Відчуваємо радість і біль,
І блукаємо снами.
