31.03.2016 07:28
для всіх
141
    
  3 | 3  
 © Наталия Яценко-Мельник

Не змогла, не зуміла, погасла

По уламках розбитого скла, чи розбитих надій, 

Зневажаючи болі, іду паралельно з життям, 

Чую пустку і холод десь глибоко…там, у собі, 

А в засіках душі каяття, каяття, каяття…


Скоро обрій. Отой, темно-синій і весь у зірках, 

Розкуйовджений вихор грайливо мене підштовхне, 

І густіюча кров на порізаних наскрізь ногах

Затрамбується, вщухне і болі полишать мене.


Не оглянусь назад…в сновидіння, де скрегіт зубів, 

Де якісь вурдалаки тягнули і сили і глузд, 

Де ти жив, як веліли тобі, а не так, як хотів, 

Не оглянусь назад…не оглянусь…боюся, боюсь…


Не змогла, не зуміла, погасла, мов плямка свічі, 

І тому каяття найсильніше з усіх почуттів, 

Моя Зоряна Втрато, знайдися серпанком вночі, 

Захисти і прийми у прозорі обійми свої…

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 31.03.2016 22:17  Ольга Шнуренко => © 

Бувають різні ситуації в житті та різні історії, і навіть довготривалі періоди випробувань, але так не буває, щоб не було зовсім світла. Так хочеться, щоб люди навчилися радіти, навіть коли це здається неможливим...