Наш світ
давно вже покинули битви за волю
Тут шепіт, і крик, і сміх незбагненний,
Злочин і кара, порядок щоденний,
Це лихо й буденність в кутку причаїлись,
А справді, то зроду вони тут водились.
Це крик від людей, що в мороці гаснуть,
Вони вже раби; кайдани вмить ляснуть.
Вклонились чолом до холодних земель,
Життя їх зосталось посеред пустель.
Заковані йдуть, поміж світу блукають,
Буття всеминуще і не помічають.
Ступають ще крок та нестерпно благають,
А їх кати вічні все не відпускають.
І б`ють батогами, мов тую худобу,
Звірячу ж бо прийняли свОю подобу.
А люд цей смиренний іде та згниває,
Давно серед них боротьби не буває.
Давно вже покинули битви за волю,
Лишили в чужИні і власную долю.
Схилились в ярмі у рідному краю,
Покинули пісню у тихому гаю.
Забули про честь, що віком трималась,
Що славними предками тут захищалась.
Онуки ж – продали, за безцінь віддали,
Тим самим майбутнє собі поламали.
Лишились внучата без рідної хати,
В сорочці-свитині, що вишила мати.
На голій землі, яка стогне і гнеться,
Де навіть геть птаха до Ирію рветься.
А люди мовчать і мовчатимуть далі,
Вони тут бояться скрізь проблиску сталі.
З землі рине попіл, злий вітер ширяє,
І морок наш світ собі відбирає .
м.Київ, 06.05.2016
