Я прийшла
Поема, 2 частина Трагічна і романтична історія
Не питаючись,
Без дозволу
У серці оселяючись,
Йде
без попередження…
З ефіру
«Вистигає лісова земля,
Осінь заселяється
тихенько,
Люба зоре, дівчинко моя,
Я сприйняв, відчув тебе,
рідненька.
Я бродив безтямно між
гаїв,
у гарячці
бачив білі квіти,
Пам’ять
зіллям панотець труїв,
Та кохання не спромігся
вбити.
Я до тебе думкою
лечу,
Пригадав усе за мить,
кохана,
Тільки рідний голос твій
почув -
Затягнулася душевна
рана».
Як на крилах, він летів,
не йшов,
Стежками вузенькими,
кривими
І кохану дівчину
знайшов,
Обігрів обіймами
палкими.
Зірка їх нічна кудись
вела,
А вони трималися за руки
І нарешті вийшли
до села -
Місця їх кохання і розлуки…
Ось і церква…
навіть уночі
видно, що вона,
мов лебідь, біла.
Не ридай, сирітко,
не кричи -
Нездоланна поговору
сила…
«Нездоланна? - хлопець проказав. -
потурати наклепу
негоже,
я cвяті
ікони малював,
відтепер
хай суд розсудить
божий! »
Смакувала ніч останні сни…
На ранкову службу йшли
прочани,
А на них дивився зі стіни
Лик дівочій, лагідний,
печальний.
«Люди, люди, рідні вороги,
Що поганого я вам зробила,
Із чужої волі, чи з нудьги
ви мені
це горе поробили?
Я звичайна дівчина була,
Полюбила вперше і востаннє,
Квіткою Кохання розцвіла,
Ви ж мені – безжальне катування…
Ці зловтішні кпини, мов ножі,
Сліз нема і більше я не плачу…
Люди, люди, рідні, не чужі,
Хай господь пом’якшить
вашу вдачу.
Із сердець женіть навіки зло,
Я усіх пробачила давно.»
Заволав зненацька панотець:
«В церкву закрадається руїна,
Благочестю настає кінець,
Пекло грішні душі вмить поглине!
Зрікся бога нечестивий хам,
Зобразив чаклунку недолуго,
Сплюндрував,
негідник,
божий храм,
Учинив над вірою наругу».
У людей на серці
танув лід,
Наближалась
Істини хвилина.
У очах
добра зажеврів
світ,
Люди становились
на коліна…
Панотець гукав з останніх
сил,
Завивав. немов скажена
зграя:
«Відьма, чорна грішниця,
упир!»
Люди ж тихо мовили:
«Святая!»
