Епізоди
Епізод 4
Ось і осінь. Пора щемливого смутку, золотавої туги. Все в’яне: в’януть листя на деревах, в’януть відчуття, в’януть почуття. Душу наче ріжуть...Підступно і повільно, з садистською насолодою. І ти це відчуваєш, спочатку пручаєшся, а потім відчуваєш від цього болю якесь мазохістичне задоволення. А щоб боліло ще дужче, то поливаєш ту рану алкоголем… Не завжди, а зрідка, щоб дошкульніше, щоб сильніше боліло.
Може то лиш моя доля, моя стежка, мій хрест? Може то тільки мені на роду оте все написано, і я маю оте все “добро” волокти до кінця свого віку? А за що? Хто ж мене так не злюбив? Питання за питанням… А відповідей катма.
Життя неначе темна кімната. Ти йдеш і не знаєш куди - виходу не видно. Постійно натикаєшся на якісь предмети, боляче б’єшся… Отак впав би на підлогу, скрутився калачиком і відстаньте всі від мене… Але невідома сила змушує кудись йти і чогось шукати. Як білка в колесі - біжиш, витрачаєш масу сил та енергії, а тольку нуль…
Обернешся назад - попіл. Сірий… Який здіймається від найменшого подиху і відлітає разом з твоїм життям, разом з твоїм часом… Лишаються спогади у вигляді дешевого дебільного калейдоскопу, віддзеркалення які дратують, лізуть в очі, гризуть душу і рвуть серце...Настане час і вони вирвуть те серце взагалі… Тоді сам перетворишся на попіл, який розвіє з радістю вітер, і лишишся в чиїсь пам’яті якоюсь плямою… А може й ні...
Он сонця промінь
між хмар свинцевих.
Миттєвий спомин...
Та ні не треба!
Бо серце плаче
й душа ридає,
а небо наче
про те все знає...
Тому й похмуре,
тому і сіре...
І сонця струни
такі не щирі!
Тепло не справжнє,
слова - облуда,
так буде завжди,
так буде всюди!
Немає віри...
Немає бога...
Бо я не хочу
вже більш нічого…..
м. Одеса, 16.09.2016 р.
17.09.2016 13:15 
