Осіння хуга
Осіння хуга – свитки золоті
Чи то з парчі, чи з шовку золотого!..
Пішли спіральні кола по воді,
Йде синій дощ, німіший від німого.
Вирує осінь, світиться, пахтить,
У дикім шалі звершує свій танець,
І одягає ліс у оксамит,
І одягає берег в сивий глянець.
Вирує осінь, тче нові світи,
В таємній пустці сповнює обряди –
І холоди, як ручаї, стрімкі,
Пускає в місто коло автостради.
Вони, як змії, піняться, шиплять,
Повзуть по трасах, сповнюються сили...
Чорніє небо від гілкових грат.
Сивіє небо від тонкої зливи.
Нуртують душі в сутіні міській,
Як вариво пекельне і рутинне...
Не зупиняй лиш, Осене, не смій,
Коли від тебе проситься людина.
Куди завгодно – навіть до зими.
До віхоли, до снігу чи до граду.
Твої світанки, дітвора пітьми,
Вилазять й душать навіть автостради.
В тобі - всі мрії стримані до сліз.
В зимі - хоч туга й затишок воскреснуть.
Лягає листя, наче шви, навскіс,
На зовсім ртутне й зовсім сіре плесо...
