Сказання про відьму
В метушні позабутих ідей та гріхів,
Від безликого люду не маючи спасу,
Розмальовує стіни в країні мохів
Соромлива емаль непощадного часу.
В зеленавім наряді під світлом лампад
Із листів, що струїлись у пащах Собаки,
По частинах складає книжину бравад
Зобижате народом маленьке дівчатко.
Чарівницею завжди бажала влетіти
В життіє повнолітнього світу простого.
І мандруючи землями вічного світла
Відчувати торкання блаженства злотого.
Інквізитор, почувши слова заклинань,
Запроторив чаклунку за ґрати-каміння
Та й нарікши на смерть від вогню загравань
Розпалив ешафот і бідненька зотліла.
Мовчазне осяяння серебра місяців
У сльозах чарівниці від зболених криків
Відіслало єство молоде до лісів
І прокинулась сила відьомська помстива.
Гримуар вже дописано кров`ю хмільною,
Що закляття кропила, як землю Потоп.
І повстали з країни мохів та до бою
Всемогутні полки полум`яних річок.
Пронеслися прокльони, як клич моровий.
Погоріли уста безпощадних "мирян",
Інквізитор простягся - мертвець без глави.
А на місці прекрасного – тлін та бур`ян.
В метушні позабутих ідей та гріхів,
Від безликого люду не маючи спасу,
Розмальовує стіни в країні мохів
Соромлива емаль непощадного часу.
