На Поліссі
Туди, подалі від доріг асфальтних,
які скували землю, наче пута.
Туди, де без прикраси і без фальші –
природа вільна і напівзабута.
Лечу, лічу години, кілометри.
Змінилася бруківка на грунтівку.
Обабіч простяглися дикі нетрі
і блимає світило, мов жарівка.
І я забув про дійсність і сучасність,
і там давно мене усі забули,
таємна єдність простору і часу:
чим від доріг, тим глибше у минуле.
Здригався ліс, немов жива істота,
стрибнув і вже ніщо не допоможе:
заїхала у лісове болото
моя машину часу – «Запорожець».
