Ті чорні дні голодомору
Мов рана, що не заживає,
Вони крізь час тривожать душу,
І спокою Вона не має.
Тривожать пам’ять ті невинні,
Яких кати московські вбили…
О, ні! Не вбили, а до смерті
Голодом лютим заморили,
Забрали все, що було з двору,
Останнє винесли зерно
До крихти змели хліб зі столу,
Щоб порятунку не було!
Пішли кати, залишивши по собі
Лиш чорні тіні, привиди людей…
І щедрий урожай зібрали в Україні,
Коли пройшли страшні «жнива смертей».
