Мати зозулі
Та розпущу чорні кудрі понад брівоньками.
Нехай мої чорні кудрі вітер має,
Нехай мене, молодої, ніхто не займає.
Хоть займає, не займає — нехай не цілує... (1)
(Древня легенда)
Що може бути сильніше молитви матері? Що може бути страшніше прокляття матері?..
***
У степу широкому, де ковил-трава,
Розпустила сиві коси до морских глибин.
Таємниця дрівняя, там іще жива,
Де віки плете стародавній млин...
Жив собі на хуторі, тут старий козак,
Жінку мав і донечку, що як маків цвіт...
Рушники вже вишивали, вірний, добрий знак,
Що свати готуються нанести візит.
Та навчала мати лагідну Орисю,
Не дивись на вроду, слухай, як у кишені,
Задзвенять дукати в легеня Петруся.
То є щастя, мила, роки позолочені!
Але Доля — Долюшка... в кожного свій шлях...
Закохалась дівчина у козацькі очі...
У Каптура вдалого, швидкого як птах,
Не доспала дівонька, молодецькі ночі...
Та дізналася Одарка таємниці тiнь,
І кричала, і лякала, та намистом купувала.
"Господарство в нього гарне, чи вуса, чи кiнь"?
А дівчина лиш ридала, слізьми щоки обпікала...
Все марнiла у печалi,
I дивилась в дальнi-далi…
Літнім днем прекрасним, зник і слід Орисі,
Хтось побачив, як втопилась діва безталанна
Розплескалася зелена мряка у волоссі.
Iнші же говорили, у полоні в пана…
Злилася Одарка-вiдьма, знала яке лихо…
Тишком-нишком, чорним птахом,
Доньці славну Долюшку назавжди згубило,
Сивою ганьбою хустку їй укрило.
Повернулась восени милая Орися,
Хлібом-сіллю батько доньку пригощав...
I новини слухав про її полісся,
Та щасливий зятя, міцно обіймав.
Солнце небом гарно дуже миловалось…
У Нечiпра старого серденько всміхалось…
***
Прокляла Одарка лагідну Орисю,
Погубила мати донечку свою...
А вовки по степу пролетіли риссю,
Зруйнувала відьма молоду сім`ю...
"Будь же ти зозулею", - прокричала в злобі,
Зойкнути не встигла ясна - молодиця...
Опинилась птахою на столітнім дубi,
З сивими крилами - дiва білолиця…
А козак нещасний, у цю мить прокляту,
Назавжди з життям, i з долею простився…
Обпекло опівдні сонце в гаю руту,
Ой, на горе, люди, з відьмою зріднився...
Ніколи Орися правду не пізнає...
І тому вона Каптура все шукає,
Ви не чули, люди, як вона співає?
То зозуля лагiдна Долю закликає!
Кайся, кайся, мати, чи зможеш тепер спати?
