Мій парадокс

Тобі ...

Безлика завіса похмурого неба,

Затьмарила розум, впустила туман,

Ти не повертайся до мене, не треба,

Бо очі і руки твої - це дурман.

Вище неба літали ми,

Мріяли - марили,

Бачили, слухали, бігли від всіх.

Лише помилка, і крапки всі розставлені,

Над нею, над нами, над буквою " і ".

Не дивися на мене, твій погляд морозами - сковує серце, як озеро лід.

Не кричи про кохання, віршами і прозою,

Почуття не опишеш і тоною слів.

Не відвідуй у снах, не моли в мене прощення,

Кохаю, кохала і буду кохать.

Довіру ж не вернеш, а душу потрощену,

Ще довго і болісно лікувать.

Може краще пробачити? Чи може змовчати?

Стерти з пам`яті спогади, а із серця печаль...

Ні!

Важко, любий, щастю двері захлопнути,

Та пробачити зраду важче, на жаль.

Не шукай мене поглядом на наших вулицях,

І у шумних компаніях ти, не шукай.

Все про що мріяли, нехай збудеться,

" Коханих не зраджують " - пам`ятай.

Хмельницький, 21.05.2017

Візьміть участь в обговоренні