Тиша надто голосна...
Розлука душу рве на шмаття без роздумів,
І тихий вітер, лиш навіює печаль,
Шукаю «intermezzo» серед моря шуму,
Але лише в твоїх зіницях – спокою причал.
Бо сотні миль, то є найбільша кара,
Найбільша серед всіх, страшніша за полон.
Коли лиш тінь твоя і голос, як примара,
Коли між нами відстань-терикон.
Кохання є, але воно хвороба,
І ліки є, та надто дорогі…
Але, якщо в кінці велика нагорода,
Хворіти буду, місяці й роки.
Кохати – перш за все себе віддати,
Віддати ласку, усмішку і сни,
Кохати, любі – це оберігати,
Вогонь у серці з літа до весни.
Дубно, 25.07.2017
