ПРОКЛЯТТЯ МОЛЬФАРА
Віршована казка
Колись давно з нудьги мольфар
Відбив у чаклуна коханку.
– Діждешся ти недобрих чар! –
Кричав чаклун ”рогатий” зранку.
Прокльони сипав ще і ще,
Подібно взимку снігопаду,
Три рази плюнув за плече
Й мольфару ”поробив на зраду”.
Ще й пояснив: – Коли якась
Тебе полюбить хоч краплину,
Тобі із нею бути зась!
Її ти зрадиш в ту ж хвилину!
Хоча… На світі є одна,
Що зможе чари ті розбити,
Шукай її, бо лиш вона
Тобі поверне дар любити.
Сміявся зло мольфар на те:
– Та в зрадах я душі не чаю!
Любов, кохання – то пусте,
Мольфарські сили з ним втрачаю!
Знайти єдину? Ні, не слід
На двох одне ділити горе.
Чаклун поглянув сумно вслід
І мольфу викинув у море.
Ішов мольфар через світи,
У втіхах скрізь шукав розради,
І скрізь, де тільки міг пройти,
Розтрушував невинні зради.
Ця невеличка – за місток
Через струмок посеред ночі,
Та більша – за зізнань ковток,
За усмішку… За милі очі…
А ще за те, що про любов
Багато дуже говорила,
За милі очі знов і знов…
За те, що раптом захворіла…
Чаклун усе те заварив!
То за яку ж мольфар провину
Так несподівано зустрів
Із тисячі жінок єдину?!
Шалена, пристрасна була,
Яких бажають чоловіки…
Та мольфа в морі вир зняла
І розлучила їх навіки.
А та – єдина на мільйон?
Священний лик, душі розрада…
Також розтанула як сон,
Всьому вина – мольфара зрада!
Так-так! Мольфара то вина!
Та тільки спам‘ятався пізно.
Благав він, кликав чаклуна,
Чаклун не чув благань тих, звісно!
Згадав мольфар про ту одну,
Що може повернуть кохання
Й гукнув, нещасний, вдалину:
– Надіє ти моя остання!
Зустрів без тебе я біду,
Що без любові мав спіткати.
Ти зачекай, до тебе йду!
Я буду скрізь тебе шукати!
Пішов мольфар у часу вир
Відгонить казка давниною,
Та, кажуть люди, до сих пір
Хвилює клич його луною.
Повірте, що в щасливі дні
Його єдина десь знайдеться,
І мольфа на морському дні
Враз на піщинки розпадеться.
