...не та...
Вона мені каже: «Не бійся і перепливи!»
І я з головою в свинцеві простори імли
Стрибаю, ховаючи /в хмиз пересохлі/ губи,
Які ти своїми губами колись голубив.
Вона – зовсім інша… Не та, до якої ти звик:
У неї не море в очах – в болотах материк,
Де серце на друзки розбили вітри байдужі.
Коли запитаєш: «Болить?»
Відповість: «…не дуже…»
Зі спільного в нас – кілометри світлин, та я
І тих не пригадую. /Носить таких земля?/
Одній би віддав до останку все: тіло й душу,
Та інша, мов крига… І ти відпустити мусиш
Обох. Бо інакше твій човен піде на дно,
Коли за тією, що звик, різко в прірву вікно
Зачиниться… Тільки не треба, мовчи, що любиш.
Бо стануть сухими, як хмиз, /колись ніжні/ губи.
