Шрами сердець на скалах чорного плачу
У тихій заводі п`є душу темний морок,
Тримає розпач у рутинній боротьбі...
Ховаю душу я, а він її неволить,
Спроквола іншу споглядає з висоти...
Та чи є правда між людьми, чи то є злочин,
Коли на серці залишають скрижалі?
В чому провина наша, відповідь де, Отче?
Чом, як мурахи, люди гинуть на війні?
Знов чорний ворон споряджає колісницю...
/В гіркої правди ні початку, ні кінця/
Зі списом гострим піднімаю я десницю,
Звільняю душу, запускаючи гінця!
Підступний морок відступає, мов гієна,
Яка нажерлась сліз і крові досхочу,
Лиш залишає вічна пам`ять поіменно
