Натхнення мить 2
з рубрики / циклу «РУБАЇ»
Рясні дощі всю ніч лили,
Землі полегкість принесли.
Важкі невиплакані сльози
На серце каменем лягли.
***
Час швидко в безвість пролітав
І мимохіть пораду дав:
Зажди, не треба сумувати –
Чужий я, твій ще не настав.
***
Билинку, що ви здумали зламати,
Насмілилась в віршах я оспівати.
Сміялись ви, та крильцем джміль змахнув:
–Я теж за нею буду сумувати…
***
Мертвець в труні. Своє віджив.
Ніхто не плакав, не тужив,
Лиш вітер каявся запізно
Й волосся ніжно ворушив.
***
В минувшину немає вороття.
Чи зле, чи добре жде нас майбуття?
– Коли ж кінець мій! – каркав крук старезний,
Хом’як же й не нажився до пуття.
***
В постелі тяжко хворий помирає,
Жаль і скорбота рідним серце крає.
– Добридень, - уклоняється трунар
І непомітно руки потирає.
***
На щоки, плечі і до ніг
Все сипле й сипле білий сніг.
Стою, щоб біль душі щемливий
Згасити міг. Якби ж то зміг…
***
Біг час у сивини снігу,
Кохання кинув на бігу…
Підняти чи в снігу лишити
Коштовність серцю дорогу?
***
Кінець зимі, на клені крізь бруньки
Знов світ вітають молоді листки.
Іще виток! Ми по спіралі часу
Бездумно знов промчали крізь віки.
***
За миттю мить життєвий вир
В безсмертя зносить всіх, повір,
Колись комусь кохання наше
Осяє шлях промінням зір.
***
Зло до чесноти спонукає,
Образа з каяттям зникає,
Чого ж його холодний погляд
В лещатах серце так стискає.
***
Ти слів кохання не шепчи,
Про будні зради не кричи,
В моїх думках вже твої кроки
Зробились кригою, йдучи.
***
Ішов по світу чоловік –
Поет чи може садівник…
Лиш глянув в очі, усміхнувся,
Тепло в душі лишив і зник…
***
В цю мить до вас душею лину,
Несу лиш вам тепла краплину.
Не нарікайте на дарунок
І не судіть в тяжку хвилину.
