Ще на годину осінь
Ще на годину осінь. Марить півсонне місто.
Форт на колінах нині, вже не на повен зріст.
Тихо, і чути, форма: не піддається змісту,
А чатовий підіймає вічно рипучий міст.
Місяць чіпляє краєм тінь на могутній брамі,
Світлі косички Беати, блима ліхтар в руці.
Дитячоока жінка, зрощена у Бедламі,
Перебирає минуле, як мідяки старці.
Богом забута лялька, древніх тканин сувої,
Книги, від часу змарнілі, ліра, забуті пісні.
Риси її досконалі як на часи суворі,
І напівстертий образ юності на стіні
Свідчить про те, что вічність не обирає прояв.
Фрески, поезії, ноти - суть у руках митця.
І оживають турніри, лицарі, дами, зброя
На полотні і в книгах. Вічність їм до лиця.
Тут, у бенкетній залі, тіні тієї днини,
Юний бешкетник-лицар, гострий, як сталь меча,
І світлокоса жінка, та, що з очима дитини,
Не віднімає руку з лицарського плеча.
Котиться в обрій місяць, наче із ешафоту
Котиться в сніжну постіль лицарська голова.
Осінь здається грудню... Навіть могутність Форту
Час пригинає долу, як не шикуй слова.
м.Дубно, 2 грудня 2017 року
