А, щастя там, де нас нема
задуже віримо, задуже ми чутливі,
усе гарцюємо щодень
і сподіваємось на диво:
от-от якийсь міліардер роздасть
усім нам по мільйону,
тоді піднімемо ми мову,
культуру, шану й оборону.
тоді знайдемо серед нас
нових Шевченків і Хмельницьких,
піднімемось з колін, як інші,
й не падатимем в ноги ницьки,
а, покищо, в наших кругах,
сімейних, дружніх і знайомих,
будемо їздити по світі
в країни словiв, наче роми.
і кожен раз, щопокоління,
ступатимем на щабель вище,
йдемо угору, та еліта нас
кидатиме знову нижче:
замало книг у тебе є,
замало років у навчанні,
не йди д` гетьманів козачком,
у них, будеш завжди` останнім.
і, по ночах, ти не пиши,
і не читай, бо це- без змісту,
потрібний ти не мудрецям,
не храмам, не селу, не місту,
бо не приймуть, бо не приймуть,
бо ти, хоч свій, але чужак,
їм треба просто на два роки
нових рабів-служак.
ти-слов`янин, та- не поляк,
не- чех і не- словак,
не- серб,
твої- лопата, коса, серп,
мовчи, не твій- на дверях герб,
ти- не індієць, не- француз,
твій друг- то сірий чорногуз,
лабата чапля та лелека,
ти- не удома, ти-далеко,
але, й удома, ти- чужак,
помовч: повзе їжак,
помовч: злітають ластівки,
помовч: зринають горобці,
такі ж прудкі...
ні! все ж- не ті!
вони возвишені, в погорді,
біля палаців серів й лордів,
сіньорів та мес`є...
ми-тут, а Україна є
в серцях глибоких океанів,
вечірній час- молитва рання,
слова, злітають, наче мрію,
я- українець, бо ще вмію
писать й читать мовою рідних,
раб- серед злидарів, злидар- між бідних.
не там ти народився й не у час,
лиш Україна залишилася у нас,
хоча й не завжди лагідна була,
та ймення її час не зітре з нашого чола.
Іван Петришин
США, 4.2.2018