Фортуна моя...
завжди поруч була
неподалік,
біля обрію.
світила очима
наче маяк,
шляху моєму
оздобою.
за собою вела
прірви за край.
потішалась моїми
падіннями.
і я розумів,
що то така гра -
у долю з недолі
ходіннями.
затим у кохання
звела поза рай,
в лабіринти і муки
пекельнії,
в свято віри й надій
і відчинених брам
до фортець і самотності
келії...
а в стежині пустель
її звіявся слід
між руїн, в пожарині
і звалищах.
але відчував я
її політ
наді мною заблуканим
в згарищі.
спочиваю тепер,
у спочинку приліг
в цій пустелі
у зморені.
зорі сяють сліпі
і спадає мов лід
місяць в душу мою
упокорену.
і як завжди вона,
фортуна моя
неподалік,
біля обрію
світить очима
наче маяк
і з усмішкою
зовсім недоброю...
