Кодована Доля
Глава 2. Часина 3Гімн любові держави Кохання
ІНКОГНІТО НОЧІ
Себе підпушивши – неначе надуті
Сидять горобці на кущеві калини –
Цвірінькають пісню весняну по суті…
Ми вдвох посідали на призьбу із глини
Послухати мову пташиної зграї,
Помріяти солодко в ріднім подвір’ї.
Воно нам було, мов довіреним краєм
Загубленим в чарах пташиного пір’я.
Себе ми втомили – інкогніто ночі!
Легка, мов пір’їнка, сидиш на колінах…
…Про нашу любов говорили лиш очі,
Та ще – з горобцями червона калина!
ЛЮБОВ’Ю ВБИТА
Кохання у нас – соловейкові трелі,
Про це соловей у гаю нам щебече…
Любов’ю своєю коханий підстрелив, –
Приємно – отямилась тільки під вечір!
На небі всі зорі погасли під ранок…
Лежу на траві я коханням обвита,
В обіймах – в коханні вже вбитий підранок!
Ця доля щаслива – любов’ю я вбита!
СТРІЛЯНИНА
Своїм почуттям, мов стріляєш у мене –
Воно із духмяної квітки кохання!
І я теж стріляв почуттям ще зеленим, –
Всі кулі його – це юнацьке світання!
Ти серце поранила в цій стрілянині
Воно від любові приємно вмирає!
Душа у коханні відтоді й до нині –
В палкому коханні любов’ю згорає!
ПОТРЕБА ПІЗНАННЯ
Де зорі, неначе зерняточка ночі,
На Землю, мов сіються з решета неба,
Гуляє там звечора погляд дівочий –
Його спонукає пізнання потреба!
Чи є там любов?! Ти бажаєш узнати!
Які почуття гуманоїди мають?!
…Зморився уже соловей нам співати,
В небеснім шатрі вже і зорі згасають,
А ти все, що в нас є порівнюєш з ними
І кажеш: «Не хочеться й трошечки спати» –
Керуєшся, ніби з небес позивними,
Щоб краще земне й неземне розпізнати!
ЗЛИВА ЛЮБОВІ
По селищу вшкварило срібним дощем,
А в серці – мов злива любові іде!
І сяє в душі почуттєвий мій щем,
Який на побачення з милим веде!
Немов феєрверками блискавки лет,
А в серці – мов злива любові іде, !
Хай буде до нитки промоклий жакет,
Одначе бажання мене доведе!
З ракетниці неба бабахкає грім,
А в серці – мов злива любові іде!
Погода керується Богом вгорі,
Який на побачення з милим веде.
Мене не зупинить від блискавки жах –
Бо в серці – мов злива любові іде!
Бар’єр мій від страху – любові межа,
Яка на побачення з милим веде!
По селищу вшкварило срібним дощем,
На бажану зустріч босоніж іду,
Бо сяє в душі почуттєвий мій щем –
Як блискавка грому, любові я жду!
НАСТРІЄВЕ
Ми – грім і блискавка –
Настрій мій дощем зійшов
Із неба кохання
На землю самоти твоєї...
І пливе
На хвилях любові...
ФЛОРОФІЛОВА ДОЛЯ
Ми були молоді і була у нас воля,
Та ще випала нам Флорофілова доля:
Ти шукала мене у зеленому листі,
Бо була Флорофілова доля й у мене,
Почуття, в нас були, як брильянт, променисті
І у нашій любові було щось зелене!
Ти в обіймах, мов гілка на вітрі, тремтіла…
… І тебе я шукав у зеленій травиці,
Бо була Флорофілова доля, як в мене,
І дивитися в очі мої ти хотіла!
Бо любов в них блищала, мов зірка в криниці –
Ще у нашій любові було щось зелене!
… І тепер ми один одного ще шукаєм:
Ти мене виглядаєш з пожухлого листя,
Я на тебе з травиці сухої чекаю,
Бо ще є почуття, як брильянт, променисті!
Бо у мене і в тебе в душі на це воля,
Бо така вже вона – Флорофілова доля!
У ПРИЧИННОМУ КОЛІ
Полискують очі твої волошкові –
З твоєї душі затуманений колір…
Урвався терпець у душі загадковій –
Згубилась любов у закоханім колі!
Мов лакмус, твої почуття реагують,
На різні причини в твоєму житті,
Які непомітно навколо існують
У нашім духовно-болючім бутті…
Яка ця причина причин – невідомо?!
Чому у коханні погіршує настрій –
Порушує спокій душі підсвідомо!?
Мо’, криється суть у духовному царстві?!
Полискують очі твої волошкові –
З твоєї душі волошковий йде колір…
Покращились знов почуття загадкові –
Знайшлася любов у причинному колі!
ЗОРЯНИЙ РУБІН
Вже збулись надії духовної мети:
Серцем ти геолог – у розвідку летиш!
Дві коси до пояса, очі голубі,
Ти спішиш на північ – там зоряний рубін!
Ваш літак з тобою недавно полетів,
Я тривких розлучень в любові не хотів…
Дві коси до пояса, очі голубі,
Вже тебе на полюсі бачу я в юрбі!
Я один на півдні – сумую по тобі,
Ти без мене в розвідці – як і я в журбі…
Дві коси до пояса, очі голубі,
Ти знаходиш в розвідці в покладах рубін!
Я в порту стрічаю із півночі літак –
Щиро ти радієш – здійснилася мета!
Дві коси до пояса, очі голубі…
Світиться любов’ю привезений рубін!
НАЯВУ
Ти мрія моєї уяви, –
Зустрів я тебе наяву –
Закохано очі сіяли,
Несла ти корові траву.
На вулиці ми зупинились…
Ти – слово мені, я – тобі!
Зустрів, чи приснилось –
Чомусь я не вірю собі?!
Була ти вродлива, мов квітка,
Немов у тополі – твій стан!
Й, мов долі змальована мітка –
Твої медоносні уста!
Ти мрія моєї уяви –
Зустрів я тебе наяву!
Закохано очі сіяли –
В них рвав я любові траву!
В ПОШУКАХ ИНТИМА
Вечір сліпими очима шукає інтим:
Він на орелях любові зловити охочий
Подругу-ніч, і там з’їсти вдвох яблуко шалу,
Як і належить це Лицарю тільки зробити!
ПРИБІЙНА ХВИЛЯ ЛЮБОВІ
На березі моря коханий сумує,
Йому щось устами, мов море, шепочеш.
Прибій почуттєвий в тобі, мов штормує,
Із моря злетіти ти чайкою хочеш!
На хвилях емоцій безодня гойдає –
Бажаєш скоріше від неї звільнитись.
На березі милий на тебе чекає,
Ти хочеш в обіймах мерщій притулитись!
Повітря пахтить ароматом фіалки.
У посмішці Сонце за гори сідає,
А море гойдає тебе, мов русалку,
І тягне від берега далі і далі!
Ти знаєш – на березі любий скучає…
Та шторм-буревій аж ніяк не вщухає,
Щоб вирватись з нього ти сили втрачаєш –
Лиш хвиля любові на берег штовхає!
ДНІПРОВІ ПОРОГИ
Тебе полюбив на Дніпрових порогах –
Коли, мов русалка, до скель підпливала!
До них привела нас козацька дорога,
Що славою предків колись обвивала…
Була ти, мов хвиля ласкава й прозора,
Всміхалася чайкам, як Сонцю калина!
Для мене відкрилась, мов світ, неозора –
Гарненька, козацького роду дівчина.
Дніпряночка щира – степів українка!
Дніпрових порогів – русалка!
Бажана, найкраща, вродливіша жінка –
Пахуча душею, неначе фіалка!
Вже ледь посивіли Дніпрові пороги…
З тих пір, як влюбились, до них підпливаєм,
Бо нас привела та козацька дорога,
Що славу порогів Дніпром омиває!
ОЗОНОВА ЛЮБОВ
Під парасолями: два серця в любові б`ються
В риму долі дуетом квітів, що в їх руках…
Щось про озонову любов дощ таке шепоче,
Що, прислухаючись до нього, затих і вітер
І з ревнощів надув хмаринки любові в небі…
...Дві парасолі під дощем, мов гриби зрослися!
Внучці – Лисенко Каті та Лисенко Віталіку
ОРБІТА ЛЮБОВ
Проходять дні, минають ночі,
Лише постійно Сонце світить –
Свою любов шле в карі очі
З його незмінної орбіти!
Що мов з душі взяла початок
І в серці почуттями лине,
Щоб дзвоном вірності звучати,
Нести любові все первинне.
Яке б у помислах вселялось,
Добра і щирості давало,
На поклик серця вмить з’являлось
Й на мудрі вчинки спонукало:
Первинні – в пристрасті кохання, –
Чарівні й ніжні до безтями!
Потрібні – в діях спілкування, –
Завжди доведені до тями!
Минає все, що є побічне,
Проте кохання не минає,
Бо з ним любов, мов Сонце, вічна –
Свою орбіту не міняє!
САДУ СЕРЕЖКИ
Між вишень любові струмок протікає,
Він створений нашим коханням липневим, –
Від спеки, втомившись, до річки тікає! …
…Стоїш і любуєшся садом вишневим:
Між листячком ягоди – саду сережки,
Синички із гілки на гілку стрибають…
На платті твоєму – вишневі мережки!
Я в нашій любові про тебе лиш дбаю,
На тебе, красуню, покладено око –
Сприймаю, як долі надійну чаклунку!
…Стоїш ти, мов вишенька червонощока,
Чекаєш, мов Сонця, мого поцілунку!
ГАЗЕТНИЙ КОРАБЛИК
Для освідчення доля нам вибрала море:
Мій кораблик стояв близь твого на причалі –
Закохалися ми до нестями! Та скоро
Твій кораблик і мій від причалу відчалив!
Я відтоді в розлуці сумую без тебе
І щоденно на березі річки скучаю.
Посилаю газетний кораблик від себе,
Щоб любов він мою до твоєї причалив!
А на морі штормить – мій кораблик хитає, –
До твого корабля він причалить не може,
А душевний прибій щохвилини зростає, –
Хто ж скоріше зустрітися нам допоможе!?
Я б до тебе на зустріч летіла, мов чайка,
Та ти пишеш в листі, що зустрінемось скоро…
І з тих пір я на березі річки стрічаю, –
Мій газетний кораблик пускаю до моря…
… Твій корабель вернувся – стоїть він у шлюзі.
Ми зустрілися знов у порту на причалі –
Більш до тебе газетний кораблик не шлю я –
Він любов вже мою до твоєї причалив!
УЯВА СНА
Немов наяву, полетів я за хмари
І руки, мов крила, тебе обіймають
Вродливу, якою у мріях лиш марив,
А сонний – тебе, мов насправді сприймаю!
Красива, розумна, поводишся значно…
В очах, мов два неба й два Сонця вмістилось,
Цілуєш устами завзято і смачно, –
Неначе це правда, хоч… – це лиш приснилось!
О, лоно любові у снах – загадкових!
Душа чом із тілом розстатися в змозі –
Літає ві сні, мов у чарах святкових,
Аж доки від сну не прокинеться мозок?!
О, МИЛА!
О, мила, я тебе шукаю у снах –
В душі малюю твій любовний образ!
Завжди в уяві я творю тебе, –
Щоб, наяву прожити вічно вдвох!
МОВ СОН
Край села, де криниця стоїть,
Там освідчення перше здійснилось –
Цілував я там очі твої
І гадав, що мені це приснилось!
У криниці, як в небі, зірки,
Ти одну зачерпнула відром,
Щоб до хати я ніс залюбки.
В нім, як в небі, плескалось ядро,
Що любов’ю з’єднало весь Світ!
Ти, неначе, мов зірка, летиш,
А навколо чаруючий цвіт
І ми тільки вдвох – серед світил!
А внизу, де криниця стоїть –
Нас вітає рідненьке село…
Так – це переконання мої,
Що не сон це, а те – що було!
Близь садка, де криниця стоїть,
Там освідчення перше здійснилось –
Цілував я там очі твої
І гадав, що мені це приснилось!
О, НЕЗАБУДКИ!
Ти в бур`яні розлуки без мене нудьгуєш…
Просиш, щоб я приїхав траву просапати
І посадив близь тебе зернята кохання –
Ті незабудки ярі любові найпершої!
ДІАЛЕКТИКА СВІТА
Ми в зорянім світі любові зустрілись –
Дивилися в небо із скирти соломи,
В душі почуття мерехтіли, мов зріли,
Залишивши слід від солодкої втоми…
Згораючи, зірка розвіялась прахом –
У бездні космічній останки згубила!
Скінчилась її траєкторія крахом –
Її діалектика світу убила!
В матерії іншій вона відродилась,
Щоб знову на новій орбіті ясніти…
…Падіння зорі нам побачить судилось –
Як їй нам в любовній орбіті горіти!
БОГИНЯ
Ти – колос пшеничного поля,
Ти – райського саду, мов вишня!
У тебе козацька є воля –
Із степу богинею вийшла!
Ти линеш в мандруючих водах:
На випасах бачиш скотину,
І чуєш гудки на заводах
І пісеньку півня на тину!
Ти сяєш мені діамантом –
Моя ти опора й надія!
З тобою я чуюся франтом,
Ти – квітка, що Сонце леліє.
З тобою коли розмовляю –
Душа завмирає у щемі!
У храмі себе уявляю,
Тебе позначаю в Едемі!
Коли я дивлюся на тебе –
Душею твій образ я бачу
І в нашій любові для себе
Тебе, як Богиню, я значу!
Дружині Надії Петрівні
ЯК УПЕРШЕ
Так завжди: чи я спав, просинався –
Ти у мріях моїх існувала!
В них постійно з тобою лиш знався,
Бо любові жага панувала!
Полюбив я тебе карооку
І тепер, як уперше, кохаю,
Бо у мріях без тебе – ні кроку,
А в уяві – з тобою блукаю!
Бог тобі дав душевної вроди,
Я себе почуваю розкутим,
Бо такої нема насолоди,
Як лиш поруч з любимою бути!
ЖИТТЯ ЗАКОДОВАНИЙ ПОКЛИК
Ми завжди в любові – в ядрі центробіжного кола,
Мов Сонечко, вранці зійшли на закоханім прузі!
У нашій любові нам шлюб став, мов розуму школа –
Всі сумніви долі спливли, як вода в центрифузі!
Нас вдвох об’єднало у долі любові тяжіння,
Пішов у щасливих серцях, мов грім – блискавки оклик,
У душі яскраві прийшло почуттями мужніння –
Це визрів у генах життям закодований поклик!
ДУШІ НЕ ТОРКАЄТЬСЯ ОСІНЬ
Прийшов на подвір’я вже жовтень плаксивий,
Ще листя висить – пожовтіло лиш тілом…
Жовтіє і наше волоссячко сиве,
І тіло так само, як лист, пожовтіло.
І тільки кохання ще квітне і досі –
Ніколи душі не торкається осінь:
Любов’ю закохано дивимось в очі,
Уважно пильнуєм в бутті друг за другом –
В обіймах іще почуття нас лоскоче…
…Любов ще – як Сонце у небі над пругом!
Поліні Петрівні та Івану Федоровичу
В ОБОЙМІ ЖИТТЯ
Ти квітка нашої любові,
Збираємо нектар кохання й досі,
З тобою ми в життя обоймі,
В яку прийшла і наша мудра осінь,
Як літа нашого заміна…
З душі бадьорий дух у нас ще віє,
Бо є в серцях любов незмінна,
Яка в судинах наших кров’ю гріє!
Ти квітка нашої любові,
Збираємо нектар кохання й досі,
З тобою ми в життя обоймі…
…Нас до зими готує наша осінь!
ВІН ЇЙ СПІВАВ
На концерт позлітались дівчата, мов птахи в гаю!...
Лиш одній він співав – був на сьомому небі, – в раю!
Бо одна з них була, що запала ув очі його,
Та вона не відчула його задушевний вогонь!
Цей відомий соліст – соловей лиш дівочих сердець…
На підставі пісень – підкоряв залюбки не одну,
Зачепивши своєю красою любові струну…
Та щось їй не сподобався пісні знайомий кінець!
Підійшов він опісля до неї, хоч був не один –
Говорив щось про себе, про неї у неї питав!...
Розійшлися вже всі – лиш його не змикались уста,
Та вона ні гу-гу, мов устами набрала води!
І чим ближче душею і серцем її пізнавав, –
Тим все далі і далі від нього ця птаха була!
Бо пробила сердечко зухвала любові стріла,
Лиш не тій, для якої, немов соловейко, співав!...
І коли зрозумів, що цей раз він попав не на ту,
І вмить руку його відпустила безчельна рука,
Натякнувши зненацька йому на вінчальну фату…
…Він не знав, що й вона, як і він, у любові така.
СЯЙВО РОЗУМА
Твій макових губок цілунок
У мене любов розтривожив…
Він був від душі, мов дарунок,
І серце моє, мов звельможив.
Твій погляд очей волошкових
Мене обворожливо вразив,
Ішов він від серця, святковий –
Давав емоційні накази.
А мова твоя, чарівлива, –
Говориш – душа, мов співає!
В розмові – сердечна, кмітлива…
Ти – Сонце! Бо розумом сяєш!
КВІТАМИ ГАДАЮ
Квіти поливаю, думаю про тебе:
Очі волошкові, чубом рижуватий,
Вабитися мною вистачило кеби –
Вмієш ти в обіймах палко цілувати!
Мимо ти проходив, серцем зупинила,
В очі подивились – стали говорити,
В хату ненавмисне двері відчинила…
Пестились до ранку цілу ніч закриті!
Квіти поливаю, мріями з тобою –
Очі волошкові в квітах я шукаю!
Згадую цілунок нашої любові –
Любиш, чи не любиш?! Квітами гадаю!
ДОЩ ПОЧУТТЯ
О, сльози дівочі – ранкова роса!
Ви музика серця, ви струни душевні,
Розплетена любим шовкова коса –
В обіймах проведені ночі буремні!
О, сльози дівочі – ви дощ почуття,
Ви перше кохання – дзвінке, як струмочок!
Ви в долі щасливі – секрети життя, –
Любові – загадка, кохання – замочок!
РАНА
Любов’ю твоєю себе я поранив…
Спочатку цілунком – троянди устами
Мені невигойну зробила ти рану!
А потім – серцеву, – люблю до безтями,
Бо душу любов’ю прострелили очі!
Я витерплю все у житті, що накоїв,
Але одного у коханні я хочу,
Щоб рану оцю і сам час не загоїв!
МОВ ХВИЛЯ
На хвилях моря я, мов чайка,
Без тебе, любий, тут скучаю!
Ти мій і тільки мій коханий,
До тебе хвиля, мов штовхає!
З тобою лиш зустрітись прагну,
Втомити тіла ніжну спрагу!
Прибійна хвиля, мов шепоче:
«Кохай мене мій любий, хлопче…»
На хвилях я, мов хвиля стала,
Тобі, як хвиля, я шептала:
«Купатись хочу, як у морі,
В любові – в радощах і в горі!»
ЗУСТРІЧІ
Ти зірка мерехтлива у небі мрій моїх,
За те, що ти вродлива тебе я полюбив,
Для тебе лиш співають моїх дум солов’ї,
Чекаючи на тебе, я серце загубив!
Ти зірка мерехтлива у небі мрій моїх,
За те, що недоступна тебе я покохав,
Для тебе лиш співають у серці солов’ї,
Чекаючи на тебе душа моя зітха!
Ти зірка мерехтлива у небі мрій моїх,
Хоч ти, моя землячка – зорієш не мені,
Для тебе все ж співають любові солов’ї…
…Мені ж ти залишаєш лиш зустрічі сумні!
ПЕРЕМОГА СЛОВА
Сварливий погляд твій – влучніший слова!
Його душевна суть – в духовнім перці,
Нехай звучить неправди, пишна мова,
Вона іде з глибин душі від серця…
Хай точить ніж на нас біди промова,
Хай бій між нами йде в словесній терці,
Нехай за щось ми посварились знову,
Обіди суть – у почуттєвім перці…
Сварливий погляд твій влучніший слова,
Його духовна суть – в душевнім перці,
Але всьому лише кохання є основа –
Любові слово переможе в герці!
У ВОДЯНОМУ ЛОНІ
Розсипав вечір, наче перли, зорі,
Які в ставок, із небом ніби, впали!
Мов човен, місяць по воді прозорій
З тобою вдвох до берега причалив…
З води до мене вийшла, мов русалка,
Й на греблі, мов вербовий лист, шепочеш…
Доносить запах нам нічна фіалка,
Ти ж в мріях до зірок піднятись хочеш,
Щоб з ними теж із вишини відбити
Свою любов у водяному лоні…
…Я ж хочу з уст твоїх снаги відпити
І – бути у любовному полоні!
ВЗЯТИ ЗОРОМ
Ранок білим голубом дня воркоче,
Сонце дзьобом променя п’є росу…
Я спросоння очі протер охоче,
Щоб пізнати голу твою красу:
Взяти зором персів тугих початок,
В руки спраги — постаті ніжний стан,
Щоб у млості м’язи жаги качати,
Доки шал розтає в твоїх устах!
ПРИ ЗОРЯХ
Трояндові губи, по небу в очах,
Каштановий вітер гойдається в косах!
А в небі! Що зірка – то, наче свіча, –
Завжди мерехтять, як бурштинові роси!
Ми в зорях дорогу любові шукаєм –
Нам ліс шелестить про пізнання снаги
І Місяць, мов з крони, бананом звисає,
Як свідок здійсненної нами жаги!
Злились в поцілунках палкі почуття,
Зворушений ліс їх в собі, мов плекає.
При зорях змінилося наше життя –
Природа на краще завжди спонукає!
Трояндові губи, по небу в очах,
Каштановий вітер гойдається в косах,
А в мозку, як в небі, що думка – свіча, –
Любов’ю зорять, як бурштинові роси!
МАРЕВО СПОГАДІВ
Пропливла, як хмаринка у небі, у серці моєму любов,
Залишивши в душі від кохання взаємного сполохом зов,
Що ще кличе і досі у мандри любові шляхами весни,
Про які ще так часто приходять до мене, мов марево, сни...
Він, як грім, увійшов і, як блискавка, зник назавжди із життя
І забрав із собою любові моєї святі почуття,
Залишивши на згаду лиш фото в моїх бірюзових очах,
У яких ще горить й не згорає любові моєї свіча!
ЩОДЕННЕ ЧЕКАННЯ
В чеканні щодня він іде на вокзал –
Тебе проводжає своєю любов’ю,
Бо кличе твоїх же очей бірюза,
Бо сумно в уяві лиш в мріях з тобою…
…Річками з тих пір пропливали їх весни:
З перону їй вслід ще зорить семафор,
Бо ще не змінились любовні їх весла
Й незмінний в очах бірюзовий узор!
СПОГАДИ ПАМ’ЯТІ
Знов спогади акулою життя
З чарунків пам’яті, її глибин, спливають –
І явність починається минулим
Затиснутим у щелепах буття:
Шторми на хвилях сьогодення біль гойдають,
Неначе ми з цим болем вдвох заснули.
Ти, вирвавшись із цього сну, встаєш
Й любов’ю пестиш незабутнім ніжну душу,
Торкнувшись так мене, як ти хотіла!
Наснаги почуттям моїм даєш,
Бадьорий я! Проснутися теж мушу,
Бо хочу доторкнутися до тіла…
… Ось, спогади акулою життя,
На фоні втрати, непомітно вже вщухають.
Душевний штиль від ока теж не скрити,
Як втомлені любов’ю почуття
Незримим сплеском на дно пам’яті лягають,
Щоб в спогадах знов явним повторитись!
НА БЕРЕЗІ РІЧКИ
Ми стояли на березі річки одні,
Нас обкутала ніченьки темінь густа,
На воді нам світили зіркові вогні,
Щоб любов’ю зімкнулися наші уста!
Ти відчула сигнал біоструму мого –
Трансформатор душі почуття відіслав, –
Палахтіли вони, мов любові вогонь,
Пеленгатор твоєї душі їх піймав!
Позивні ці тобі до вподоби були –
Засвітився в очах сонцедайний янтар…
Я цнотливі уста до твоїх притулив –
І спивали ми вдвох медоносний нектар!
…Ми стояли на березі річки одні,
Почуттями нас вкутала темінь густа,
У серцях, мов зоріли душевні вогні –
Це кохання зімкнуло любов’ю уста!
ПІДСВІДОМЕ БАЖАННЯ
Вдалі, все шепочеш мені ти на вухо,
Й, мов горлиця, сіла в мою підсвідомість –
Без тебе тебе я на відстані слухав!
Мов мозок космічний ві сні повідомив,
Що я вже свідомо улюблений в тебе
І серце моє вже твоєму належить!
Чому це душі й підсвідомості треба,
Щоб стрілися ми на космічній мережі?
Чи мо, ’ щоб в любові і ми захотіли
За ними іти лиш відкрито і чесно?
Чи мо, ’ щоб свідомість і трепетне тіло
Були лиш до них адекватно причетні?!
НІЧНИЙ ЛІКАР
Нас вечір стрічав, а Ранкова Зоря проводжала…
Заснула, втомившись, ти в мене на грудях аж вранці,
Проснувшись, з цілунком моїм ти в обіймах лежала –
Сіяли серця, як світанок, в душевному танці!...
Коли ми ходили купатися вранці на річку,
Там Місяць, як лікар нічний, нас обстежив із неба,
Поставив діагноз: «Хвороба – сказав він в них вічна –
Кохання… І їх лікувати немає потреби!».
ТВОЯ КРАСА
Красою глянули на мене щиро, мов фіалки, очі –
Пішов у серці враз красивий стук, мов каблучків дівочих!
Завжди красива й мудра теж із уст твоїх іде розмова –
Уста твої в коханні справжня медоносна щира мова!
Мій зір привабила миттєво персів красота молочна…
В щоденних справах навіть дієш ти завжди красиво й дуже точно!
Мов водопад, твоя коса спадає вниз – красою лине
З краси плечей на ніжну спину – мов пливе в святій долині!
Твоє волосся запашне, – мов квітів аромати з поля…
…Тебе завжди у світі цім веде любов – красива доля!
КОЛОСКОВА ДОЛЯ
В очі-квіти волошкові
Жайвір з неба заглядає,
Пестить долю колоскову
Агрономка, як світає!
Я в ті очі закохався,
Але їй я не признався!
Нею знайдено підкову –
На любов це виглядає!
Колос ніжиться казково –
Позолотою гойдає!
В очі-квіти волошкові
Жайвір з неба заглядає,
Пестить долю колоскову
Агрономка, як світає!
Я в ті очі закохався,
Та лиш жайвору признався!
А НАВКОЛО – НІ ЗВУКА
Ти, похмурий, мов осінь, мене, мов не чуєш,
А навколо – ні звуку, – мов спокій заснув!
На мої почуття холодком реагуєш,
Я ж до тебе шукаю доріжку-весну,
У душі почуття, мов у морі, – прибої,
А навколо – ні звуку, – мов спокій заснув!
Я душею у тебе в полоні любові,
І торую до тебе доріжку-весну,
У душі почуття журавлями курличуть,
А навколо – ні звуку, – мов спокій заснув!
Я, мов громом, тебе на побачення кличу,
Знайшовши до тебе доріжку-весну…
…У душі почуття, мов струмочки крикливі,
А навколо – ні звуку, – мов спокій заснув!
Ми в полоні любові з тобою щасливі –
Бо знайшли ми до неї доріжку-весну!
БІЛА ТРОЯНДА
Троянда я біла, чарівно-колюча,
Душею відкрита, пелюстками губи,
Мов сніжна обличчям і завжди пахуча,
Без мене ніде не відбудуться шлюби!
Я ніжно-колюча, шипи, ніби піки,
Пелюсточки білі – мій рід загадковий,
Мені не байдужі круті чоловіки –
Приношу я в будні їм настрій святковий!
Троянда я біла, чарівно-колюча,
Я серцем відкрита, пелюстками губи
І ніжна, мов бархат, і завжди пахуча.
Кого уколю – той назавжди полюбить!
ЗАГАДКОВА НАДІЯ
Ти, ніби та ластівка мрій несвідомих,
Нестримно літаєш у небі кохання.
Крильми почуття інтригуєш свідомо
Моє задушевне до тебе признання.
Твій лет не стрімкий віражами любові
На крилах бурхливих емоцій нестримних
Приносить: любові – негадані збої,
Коханню – наявність проколів незримих…
Неначе зигзагом ти крила стулила –
В польоті любові цікава подія!
Озоном, немов почуття освіжила
І серцю дала загадкову надію!
ТАЙНА ЛЮБОВІ
В душевних камінах любов розгорілась. Горить й не згорає…
Ми хочемо знати всі тайни любові, яка їх ховає
У наших серцях, бо ці тайни – це наша любові дорога, –
В якій і ромашкові очі, й рум’янець ланіт, і наш спогад.
І наше буття, що у нашім коханні лиш грає, мов скрипка,
І те почуття, що існує у душах, як тайни іскринка…
Тому і життя на незгаснім вогні у любові триває,
А ми, із тобою – у тайні любові приємно згораєм!
ПІДКОВА ЩАСТЯ
Влюбились давно, а неначе недавно…
Та зустріч, що сталася – не випадкова, –
Сам Бог розминутись в коханні не дав нам –
Поміг відшукати нам щастя підкову!
Кохання струмилось у тебе й у мене
І нас підіймало у щасті над хмари.
Були то літа незабутньо-знаменні,
Бо ми покохались, як лебеді в парі!
МЕТЕЛИК КОХАННЯ
Мов метелик мого кохання,
Вже на квітку любові сів,
І настало в душі страждання,
А на серці почався спів,
Бо душа в почуттях зомліла –
Аж на серці пісенно стало!
Ти медовим чуттям леліла
І душа в їх тонах розтала…
…Так метелик мого кохання,
Мов на квітку любові сів,
І прийшли: до душі – страждання,
А до серця – любові спів!
ЛЮБОВІ КАЗНА
Непідступне ще серце твоє – на замку й без ключа!
У тенета його не ввійти і не вийти із них
І мої почуття від обіди в душі верещать –
Бо усе ти забрала з моєї любові казни:
Синь своїх василькових очей і трояндовість уст;
Сивиною припудрені скроні ледь-ледь;
Свій стан тополиний; із ніжними персами бюст…
Ти свій образ забрала – у мене забрала б лиш смерть!
І коли я спитав: «Ти навіщо забрала любов»?!
Ти сказала: «Це жарти – надалі, мій любий, щоб знав –
Це був поклик любові – шпари запірної зов!»…
…Наповнялась тобою моєї любові казна!
СТЕЖИНА ЛЮБОВІ
Чому почуття зворухнулись – не знаю?!
У спогадах давнє частенько зринає.
І хочеться знову його оновити,
І завжди, як вперше, кохати й любити!
З тих пір, як приносив смачненьку ожину,
До тебе засніжило серця стежину.
Проте, все ж у спогадах давнє зринає –
Чогось почуття зворухнулись, – не знаю?!
Ти в мріях частіше до мене приходиш –
Шукаємо вдвох компромісної згоди.
Чому почуття зворухнулись – не знаю?!
Вони, як і вперше, любовно зринають!
…Нарешті, ми знов скуштували ожину –
Розчистили сніжну любові стежину!
Я можу по ній, як раніше, ходити
І завжди, як вперше, кохати й любити!
ІЛЮЗІЇ СУМНІВА
Ілюзії сніг відскрипів у щасливих серцях
І сумнів на скроні не ліг, як той білий туман…
У наших серцях йде весна – і нема їй кінця, –
Відчули серця, що то був лиш солодкий обман!
В коханні у нас почуття найтепліші були –
Бо наша любов, мов заглибилась в надра душі…
…Давно вже ті сумніви наші з життя відгули –
Лиш факт цей я теплою хвилею влив у вірші!
НУЖДА
Мені ти потрібна, як кисень легеням!
Без тебе душа – задихатися стане,
Зачахне – як світом невизнаний геній,
Без тебе нудьга за живе аж дістане!
Ти кажеш: «любов’ю з моєю ти рівен»…
Ти – любий, тюльпан мій. Твоя я – мімоза…
…Мені ти у нашій любові потрібен –
Як Сонцю орбіта, як серцю – глюкоза!
У ПОЛОНІ ДОЩА
Почуття у любові, мов дощик весняний, –
Орошають життя, оживляючи настрій,
Твій вражаючий погляд завжди незрівнянний,
Мов чаруючи, душу пронизує наскрізь!
Від дощу парасоля обох прикривала
І стояли під нею ми вдвох урочисті.
Ти, мов Сонце, свій погляд мені дарувала,
Щоб заповнити душу чуттями дочиста!
У полоні дощу нас стихія тримала,
Ми ж гримливої блискавки зовсім не чули!
Ти розчуленим серцем мене обіймала,
Ощаслививши душу блаженну і чулу!
Почуття у любові, мов дощик весняний
І вони для душі головні та важливі!
Твій вражаючий погляд завжди незрівняний –
Підбадьорює душу, мов подихом зливи!
В ОЧАХ ПОЕЗІЇ
На хмаринковім плесі в небі
Просинається Місяць-лебідь.
Він мов вабить за обрій зірку
Почитати поезій збірку…
Я ж поезії злету в очі
Зазирнути, як лебідь, хочу.
Щоб узріти у ній в цей вечір
Лебедині дівочі плечі,
І щоб в плесі очей дівочих
Із любов’ю тонули ночі!
ВІДПОВІДЬ
В Молочного Шляху ти хочеш узнати:
Коли, як і звідки з’явилися зорі –
Чи можна на кожній любов розпізнати,
Чи душі живої істоти прозорі?
Тебе закликає любов загадкова
І ти, перевтілившись в зіроньку, хочеш
Спитати, чи й справді любов там казкова?...
…Й коли появилась йому ти на очі –
Тоді відповів Шлях Молочний щомиті:
«У далеч ведуть до кохання любові алеї…
На те лиш існує любов у цім світі,
Щоб явність зробити із казки про неї!».
ДУШІ БУРЕВІЙ
Втомилась уже буревію рука
Святковим сніжком, мов зерном, посівати.
Сховався в заметах морозний оскал –
Не треба і руки в пальчатки ховати!
Тебе в день народження стріла зима
І щедро різдвяними днями вітала,
В душі, мов горів, твій любовний роман –
Від нього зима аж теплішою стала!
При зустрічі з милим, мов грів буревій,
Тепло із душі перейшло у твій погляд,
Сніжинки, мов срібло, на кінчиках вій,
Мов променем, слали йому свій світогляд!
…Стемніло. Над вами мороз, мов завис,
Лиш гріє душі буревій почуттями,
Якими, немов зачаровані ви –
Бо вже закохалися вдвох до безтями!
Поліні Петрівні та Івану Федоровичу Шевельовим
В ЛЮБОЩАХ ЗІТХАННЯ
Твій погляд залюбки я в серці відшукав,
Він загадковий, добрий привітанням.
Ще тепляться слова, мов ніжності рука,
Яка голубить щире залицяння…
На радощах тремтить, мов спліскує, життя,
Немов п’яніє в любощах зітхання,
Розтанула душа в обіймах почуття
І розлилася в озеро кохання!
ЗАГАДКОВІ СЛОВА
Любов і кохання – слова загадкові, –
Невже закодовані космосом вічним?!
Слова ці у душах – романтики повість,
Чи може в бутті ви лише є магічні –
Чаруєте душі за так – несвідомо?!
А може ви є та проста випадковість
Й про вашу діяльність іще невідомо,
Чи ви є написана космосом повість,
Що наші тіла розважа почуттями?!…
Та хто ж розшифрує нам слів цих загадку,
Її доведе у суспільстві до тями,
Щоб тайна любові – відкрилась нащадку?!
Зятю Віті та донці Наташі
ЯКБИ НЕ ВЕСНЯНКИ
Із неба сніжинки – біляві зимнянки,
Неначе припудрюють смуглі веснянки…
Ти ловиш обличчям холодне творіння,
Й коли я до них доторкаюсь устами,
Ти, вмить перевтілившись в ніжне горіння,
Запалюєш серце моє сніготалом,
Який закликає кохання у мандри,
Де іній, мов стелить зимові тумани
І в риму з любов’ю говорять зимнянки –
Не бути любові, якби не веснянки!
У ВІДРЯДЖЕННІ
Двоє у відрядженні зустрілись,
Тепло подивились в очі..,
Сонце їх автографом зігріло,
В ноги їм стелились площі...
Хто ж вони, закохані раптово?!
Може запита наївний...
Серце ж не питає про змістовність –
Серцю почуття дай гімном!
ПРИЧАЛ ВІЧНОСТІ
У вічності мить – це віночок вінчальний!
Ти оділа його на весіллі…
У тебе і радість була, і печалі,
Нас стрічали і хлібом, і сіллю,
Нас зорі – узорами срібла вітали,
Небеса – глибиною шуміли!
А наша любов і вершини дістала! –
Мить у вічність попасти зуміла.
У вічності мить – це віночок лавровий:
Слава – мудрість любов’ю вінчала
І шлях у майбутнє стелився багровий –
Вічність стала для миті началом!
У вічності мить – це вінок паперовий –
Славу мудрість твою повінчала…
Де мрійним безсмертям сурмив шлях тавровий –
Вічність стала для миті причалом!
В ЯБЛУНЕВІМ САДУ
Були молоді: душею і зовні красиві!
А душі щасливі багаті були почуттями.
Тебе на руках в яблуневім садочку носив я –
Були ми тоді вже закохані аж до безтями!
Про наше хання в саду цім я ще не забув –
У нашім душевнім інтимі він сховищем був!
В нім Місяць на кроні між яблук бананом звисає,
А крони, мов руки, до нього у небо звелись
І білка, мов птаха, із крони на крону гасає.
Була ти жива ще і це відбувалось колись…
Ми часто в саду цім гуляли, немов святкували –
У парі, як голуб з голубкою, в нім воркували!
Ланіти мов яблуко червонобоке зоріли:
Неначе в раю, яблуневим втішалися садом
А нині всі зорі у небі над садом згоріли –
Без тебе для мене і рай виглядатиме адом…