Кодована Доля
Глава 2. Частина 4.Гімн любові держави Кохання
РУСЛО НАДІЇ
Я близь річки у мріях кохану шукаю,
I розлука нудьгою наповнює роздум –
В лабіринтах чарунків у мозку блукаю,
Вже на тебе чекати втомився мій розум.
Я щоденно в уяві лиш марив тобою,
Жду твого поцілунку iз русла надії
I мої почуття то пірнають журбою,
То зринають китом у любовній події.
Я веслую в алмазному човнику вiри –
До твоєї душi берегів підпливаю!
Ти, мов кличеш душевними струнами ліри,
Що далеко від мене для мене співають…
Та ось, вітер брижі вже iз плеса зриває,
Ти до мене пливеш, мов на райдужній хвилі!
І для мене – я бачу, так завжди буває,
Ти весь свiт помiстила у посмішці милiй!
ВІДЛУННЯ ЛЮБОВІ
Вже дерева крона зеленим корінням,
У золото неба гілками вп’ялася,
Останнього сонечка капля проміння
Упала на сніг — і хурделя знялася…
Розхристаний вітер із нами гуляє
І вечір, мов зайчиком, сірість петляє…
Завмерло усе у морозянім лоні,
Лиш Місяць у небі світив нам з тобою,
Та серця горіння в зимовім полоні,
В якому луною йшов голос любові!
МИ ХОЧЕМО
Я – дощ Землі, а ти – з хмарин краплинка неба,
Ти – у траві роса, я – промінь, що із неї.
Ми щастя хочемо для всіх не лиш для себе –
На крилах почуття літати над Землею!
Я – клен кохання, ти – немов любові вишня!
Ти – квітка серця, я – душі палкий калачик,
Ми прагнемо, щоб нам назустріч щастя вийшло
І наші почуття були, як кров гарячі!
Я – грім любові, ти – мов блискавка кохання,
Ти – зірка серця, я – немов душі Ярило.
У нас на двох одне святіш святих бажання, –
Щоб нас аж в космос підняли любові крила!
МИЛУЮСЯ ТОБОЮ
Мов тятиви дуга, зігнулись в тебе чорні брови
І ніжно сяють на чолі дівочою красою.
І карість віч твоїх ласкавить поглядом багровим…
І я милуюся твоєю довгою косою!
Ти в тятиву – немов все почуття своє стягнула…
Мо, ’ хочеш в мене випустить любові гострі стріли?!
До мене підійшовши, мов коханням, ти війнула, –
Мо, ’ хочеш, щоб і ми у біострумах знов зустрілись?!
Щасливий я, що для твого кохання став мішенню…
Та й сам тобі у серце влучно шлю стрілу кохання,
Щоб в нас розквітло почуття осонцено-душевне
І – спалахнуло враз, немов трояндове світання!
ДЖЕРЕЛО ЛЮБОВІ
Ми воду джерельну п’ємо вечорами з криниці…
У ній, як на небі, рахуємо втоплені зорі,
У срібній воді відбиваються милі зіниці –
Обличчя дівочого ніжні й вродливі узори!
Дивлюся на тебе – в тобі, як в криниці, я бачу, –
Із тебе в світ білий любов, як вода, фонтанує!
А ти, мов зорієш рубіновим блиском – це значить,
Що ти, мов криниця любові, в цім світі існуєш!
Тому я постійно в коханні лиш марю тобою –
Смакую водою любові з криниці твоєї, –
Бо ти напуваєш живою водою – любов’ю,
Бо ти – джерело невичерпне любові моєї!
ВОРОНА
Ворон майстерний пілотаж
Пророчить зиму за крилом,
Де, мов сніжинками, міраж —
Любові душу замело…
…Тебе ворону я згадав:
В житті моїм був твій політ,
На серці каркання хода
Лишила заморозку слід…
ЛЮБОВ НЕ ШУКАЙ
Мене не шукай в інтернетській мережі,
Мене зустрічай на раптовій зупинці,
Віддай, що скарбниці душевній належить,
Й не взявши мого, не лишай на одинці!
Незгасна любов, як небесне Світило,
Тебе поведе на вершини життєві,
Щоб завжди тобі у коханні щастило,
Щоб мрійне бажання збувалось миттєво!
Зустрівшись, любові віддай, що належить –
Із першого погляду хай верховодить!
Любов не шукай в інтернетській мережі –
Вона наяву підсвідомо приходить, –
На вчинки найліпші завжди спонукає!
…Джерела емоцій тобі подарую –
Із них благодійність моя витікає
І щира любов в них фонтаном вирує!
ЗАКОХАЛАСЬ ДОЯРОЧКА
Край села, де червона калина росте
І летять коропи, мов стрижі, над ставком,
Де корівник стоїть і вдивляється в степ,
Закохалась доярочка – кров з молоком!
Він лиш з клубу додому її проведе,
На роботі милується ним лиш тайком –
Не відірве очей лиш, спілкуючись, вдень,
Як в перерву його пригоща молоком!
Він лише толерантно її привіта…
…Б’є журба у цеберку парним молоком,
А його толерантність лиш сум нагніта…
І колись, як зустрілись вони під бузком –
У коханні освідчилась вперше вона…
…Кароока, вродлива, мов кров з молоком,
Поверталась додому із ним – мов одна,
Бо коханого серце було під замком!
НЕКТАР ЛЮБОВІ
Близь ставка, де криниця дитинства стоїть,
Там освідчення першого мрійне вино
Ми пили! Цілував я там руки твої
І, гадав, що це все, мов приснилось воно!
На устах, мов сріблить медоносна роса,
Від проміння душевного – в серці вогонь!
Розплелася в обіймах невинна коса
І хмеліла душа від пізнання твого!
Нам стелилася в ноги росиста трава,
Ти у наших стосунках, мов квітка свята!
Нам криниця дала найсмачніші права –
Куштувати в коханні любові нектар!
ПІД СОНЦЕМ ЛЮБОВІ
Любов, як і саджанці, глибше коріння пускає…
І виросте з неї щасливий кохання садочок,
В якому ти квітами долі своєї засяєш!
Порадують феями-внуками донька й синочок..
Я буду в садочку – не Місяць, але променитись,
Ти будеш у ньому – не річка, а паводком станеш,
Щоб потім в ранковій росі знов красою з’явитись!
Ти пружним корінням емоцій в кохання вростаєш –
Під Сонцем любові твоєї ми стали щасливі, –
Кохання, як саджанці в землю, у душах врослося!
Немов почуття напилося бальзамної зливи –
Любов, – нас з’єднала, кохання, – корінням сплелося!
НІМБ ЗРАДИ
У блуднім вогні зневіри гине
Спонтанна любов — спокуса вічна…
Цілунки твої гірчать полинно,
З очей не йде тепло магічне,
Бажання радіти ніби вмерло.
Викрешують нерви німбом зраду.
І зникли, мов сон, довіри перли,
Лиш тліє, мов попіл, давня радість.
НІБІРОВСЬКА ЛЮБОВ
На Землю давно прилітали прибульці з Нібіру* –
Вони клонували Людину – подібну до себе…
Жили по три тисячі років і знов відлітали.
Була з анунаками** жінка одна лиш, мов ліра –
На всіх вистачало її хитромудрої кеби, –
Так після них матріархат на Землі став з літами!
Була у прибульців любов – нам вона невідома,
Але, що була в них любов сумніватись не треба –
Бо бути істота жива без любові не може.
Любов, як буран несподівана, і – підсвідома!
Як квітці дощ – жінці отак чоловіча потреба!
Любов розквітала, влюблявся клонований кожен –
Без блискавки й грому нема, – як людей без любові
І поки не прийде вона – доведеться скорбіти!
Любов почуттями у душу попасти лиш мітить,
Бо тільки любов у житті лиш керує судьбою!
Як Сонце галактиці світить з орбіти –
Живому любов так незгасно із космосу світить
*Нібіру – планета, яка через кожні три тисячі шістсот років заходить в нашу сонячну систему.
**Анунаки – назва прибульців з планети Нібіру, які жили на Землі по три тисячі шістсот років кожен.
РОКИ – КОХАННЯ РЯДОЧКИ
Роки – це кохання рядочки в душі натерпілій.
Ми їх перечитуєм кожного дня де попало –
У них до цих пір майорять почуття переспілі,
Про них ще запишуть нащадки на пам’ять в анналах!
В них – письма читаємо, хоч на зубок ми їх знаєм,
В них – ліс без кохання на гілку любові зміняли,
В них – чую, як свариш мене, як тебе – за щось лаю,
В них – бачимо предків, – їх фото уже полиняло.
Роки – це рядочки… їх в душах читаєм обоє –
В них – буря кохання, яка ще і досі гойдає
Проміняний ліс і первинну ту гілку любові!
Роки – це любов! Без неї – людини немає!
ПОРТРЕТ З НАТУРИ
Душа, як пташинка безкрила
Увись не злітає без тебе,
Мене ти любов’ю скорила,
Без тебе аж серденько терпне!
Очей мальовничих магніти
До тебе мене притягають,
Твій голос із уст, як з трембіти,
В якій солов’ї, мов співають!
Полонять трояндові губи –
Смачніші бджолиного меду!
Яка ж ти, красунечко, люба
З ходою модельної леді!
На рам’ях рубінові коси…
Веселкою в небо звелася!
Кохання твоє стоголосе!
У кого ж такою вдалася?!
ЛЕБЕДИНІ ХМАРИ
Пуховик хмар мов рветься на обрії неба,
І здається, пливуть вже, мов лебеді, хмари…
Ти шматкуєш себе почуттям, а не треба,
Бо вони біоструму твого, мов радари,
Пеленгують причетність мою до кохання…
Мов гелгочуть пісенно ті хмари до тебе
Про твоє довгочасне і мрійне чекання…
То ж чекай, як чека на лебідоньку лебідь!
МАРСІЯНСЬКА ЛЮБОВ
Чи й на Марсі любов загадкова була,
Чи людина Землі і на Марсі жила?
І який відбувався життєвий процес?
Піраміди та Сфінкс – пам’ятають про це!
Чи співали і там про любов солов’ї?
Чи росли, як у нас, ялинкові гаї?
Чи трояни, ромашки і маки цвіли?
Чи сади яблуневі й вишневі росли?
Відповів лиш вітрець, що це все там було –
Та із часом на Землю, – до нас відгуло!
Що уста марсіянки і перси, – як слід,
Як цілує – навколо розтане весь лід!
І сказала, як свідок, Ранкова Зоря,
Що в коханні вони, як той порох – горять!
Що любов їх лишила у космосі плід –
В нім проклала вона міжпланетний свій слід!
В ОСЕЛІ
З тобою, кохана, нас душі навіки зріднили!
Шовкова коса – ледь темніша смолистої ночі…
Твої, мов коричневі, очі мене полонили,
А перси у тебе, мов з мармуру різьблені зодчим!
Печалі плакучої сміх та ще радості смуток –
Це наше усе і воно у любові, мов злиток!
Від радого сміху – в душі лиш сердечний прибуток,
Від сміху плакучого –в серці душевний лиш збиток!
В оселі ми, як дві душі ідентично ментальні…
…Тісна для чужих ця оселя, для друзів – простора, –
І завжди звучать в ній ідеї буттєво-загальні,
Бо сяєш ти – світобудови краса неозора!
РЕВНІСТЬ ГРОМА
Кепкує вітер біля хмари:
Вона з розтрощеним крилом –
Ревниво грім її ударив
За те, що ніби за селом,
З дощем стояла й дуже ласо
Точила ляси досхочу...
І, як та муза, в гирлі часу
Звисала на плечах дощу!
ДУША І СОН
Я думав коли засинав про кохану…
Із мозку душа всі думки прочитала
І хоче узнати про неї – незнану…
…Знайти ж як? Читаючи думку узнала –
І тільки заснув я, із мозку спорхнула…
…І вмить, вже з порадою в мозок вернулась!
І скинула в мозок мерщій інформацію
Й, читаючи, я став ві сні проявляти:
В дворі обіймає любима акацію
І я підійшов – став її цілувати,
А потім пішли ми на річку купатись,
Скупавшись ми стали батькам помагати…
І в мене запитують батько і мати:
«Нам скоро прийдеться сватів зустрічати?!»
Я ж не, відповівши раптом проснувся…
Та згодом умився й нарядно вдягнувся…
Я, кум та кума з рушником і хлібиною,
З баяном, своєю душею – рабинею,
З піснями у танці до їхньої хати
На їхній цей запит ішли докладати!
ДЯТЕЛ
Є свій в любові дятел – має серця стуки, –
Римує ритм закоханих сердець, зайшовши в душу –
Доносяться зіркам його мелодій звуки, –
І він їх скрізь озвучує – і на воді й на суші!
Розсипав вечір в небі, мов жаринки, зорі…
…Проснулись ми. Ти звівши в небо карі очі,
Рахуєш стуки ці – вони, мов хвилі в морі –
Збивали зір. Та й нащо? Хай рахують ночі!
Ти краще порахуй, як серце в грудях б’ється –
Візьми за руку, – пульс нащупай ніжно, ніжно,
Він наче дятла стук – любов’ю віддається!
Яка, мов санітар, лікує наші душі втішно,
Щоб кров кохання стукала в серцях гарячих, –
Зроби цілунків безліч – хай душа вирує!
Та жаром уст зроби цілунки – зірки ярче
І хай любові дятел в пульсі їх рахує!
КРИЛА
Уже журавлі в піднебессі вечірнім курличуть,
В польоті свій голос осінній для нас залишають…
Неначе у космос – в дорогу далеку нас кличуть,
Любов’ю своєю нас грішних, неначе втішають!
Що з ними у нашім коханні нам буде тепліше,
Хоч зиму вони у коханні своєму й не знали,
Бо їхнє кохання ніж наше тепліше й ніжніше, –
І в зраді любовній ніколи вони й не бували!
Як в небі, і так на землі їм не страшно ходити, –
Бо доля дала їм життя і безкриле й крилате
І теж до безтями, як люди, уміти любити…
…Як в небі, у їхнім коханні крилато буяти,
То так, на Землі і людині безкрило ходити!
Та все ж журавлем у житті я хотів би буяти,
Бо справжня любов не спроможна безкрило прожити –
В уяві у ній журавлем я хотів би літати!
В ТЕАТРІ ІНТИМА
Де ніч розставляє тенета інтима
І зірка в небесних обіймах згоряє,
Там Місяць висвічує любощів риму
І вітер кохання цілунками грає.
Як здорово бути в театрі такому!
Нема декорацій — усе як в натурі…
Хоч раз би відчути любові оскому,
Й не знати в бутті негативної бурі!
ЛУНА ЖУРАВЛИНОГО ПЛАЧА
Де плачем журавлиним розкрилилося небо
І мигтять, мов сріблясті пір’їнки, дощі,
Там курликати птицям до обрію треба, —
В ті місця, де гніздяться брусничні кущі,
Де в них ягоди стиглі кохана збирає…
При мені ж залишилася мрія сумна —
Та, що слізним дощем від розлуки ридає,
І плачем журавлиним під небом луна!
ШЕПІТ ХВИЛІ
У морі хвиля, ніби чайка,
За берегом завжди скучає, —
Тендітна, ніжна, молода —
Ще не цілована вода
Одне до берега шепоче:
«Тебе кохаю по-дівочі!
Ти мій, ти мій і тільки мій,
Влюблятись в іншу ти не смій»!
І все шепоче, все шепоче:
« Об тебе лиш розбитись хочу,
До тебе лину з глибини, —
Не обмани, не обмани»…
…На хвилі ти пливеш охоче
І, мов та хвиля, теж шепочеш:
«Я дівка гарна, молода,
Мов зачарована хода,
І маю вроду осяйну,
Благаю, щоб не обманув!
З тобою лиш з’єднатись прагну,
Втомити тіла ніжну спрагу
Й купатись хочу, як у морі,
З тобою в радощах і в горі»!
Шепочеш серцем ти дівочим:
«Мене кохай, лиш тільки, хлопче, »
На це твоє прохання звідкись
Зійшлися хмари, ніби свідки…
…А з моря хвиля молода, —
Ще не цілована вода,
Вже вишива з морського зілля
Фату на скликане весілля!
ЛЮБОВ НЕ РОЗМІННА МОНЕТА
Як Шляху Молочного далеч, у космос прямує –
Моє почуття, так з любов’ю твоєю крокує!
Бо серце твоє і моє – мов одно вже ритмує,
Бо ми, як голубка і голуб, в коханні воркуєм!
Жартуючи, кажеш, що ти бідна і сива,
Он дівчина інша багата і надто красива…
Та ні, щоб із раю любові та в пекло тікати!
Але ж від багатства мені найдорожча й така ти!
Моє почуття – не розмінна в коханні монета, –
Як вітер від Сонця, – воно у мені не линяє!
Хай навіть впаде із орбіти і наша планета –
На цінне багатство я нашу любов не зміняю!
МАСТИЛО
Малює художник тематику вічну –
На плечах – в обіймах, мов сплетені руки!
Кладе на уста він, мов фарбу магічну –
В них чути троянди розкритої звуки!
Кладе він веселкою колір на щоки,
А очі він сяєвом неба фарбує,
Заливши в них синяву поволоки!
А брови він кольором ночі карбує!
Дивлюсь, як цю пару малює художник
І бачу: її усміхаються очі,
Цілунок в устах – був живому тотожний,
На плечах, вже рухались руки дівочі!
О, фарби митця – загадкові мастила?!
Не встиг він закінчити образ малюнку –
Ця пара зійшла з полотна і застигла –
Злилася у першім медовім цілунку!
СНАЙПЕР ЛЮБОВІ
Де сонячний промінь, мов носиком гострим,
Не манну, сніжинки в заметі дзьобає,
Нам чути – морозяно тріскає костур,
Що в Діда Мороза – про зашпори дбає…
Ти хукаєш в руку, бо сніжку тримаєш:
Сам цілишся в білку – а в мене пуляєш
Своєю любов’ю, що променем сяє –
Так наше кохання на волі гуляє!
ЯК ДИМ
Вже розвіялись ніби як дим, почуття,
Бо затух ледь з’явившись вогонь у душі
І над нами постало холодне буття,
Бо спочатку знайомства були, ми чужі!
Як і мною, так й ним – це загублений сон…
Я одна, мов билинка в степу, й він – один, –
Бо не билися наші серця в унісон,
Не пили ми любові живої води!
Бо між нами і доля лягла, мов ріка –
Друг для друга ми наче загадка були
Бо та зустріч для нас, мов би правда гірка –
Ми в такому коханні, як дим, відпливли!
МЕТЕЛИЦЯ
Стою я, неначе ялинка, в ялиновім гаї –
Метелиця рану душі холодить і бинтує…
Однак я надіюсь – стою і на нього чекаю!
Та серце чому-то лиш проти – неначе страйкує.
Вже змерзла. Темніє і хуга сильніш завиває…
Вслухаюсь в мелодію лісу – його в ній не чую.
Соловей, що нам пісню співав – не співає…
Лиш голки пожухлі злітають – розлуку віщують!...
…Я вже не ялинка в ялиновім гаю,
І серце моє вгомонилось. Душа – не бунтує!
Лиш в спогадах й досі в тім лісі на нього чекаю –
Ту рану любові метелиця й досі бинтує!
ЧОРНИЙ ПАР
Мов чорний пар, очі – мене назавжди полонили
Коли ми орали цю землю вже після покосу –
Мене наяву чарували, раніше лиш снились!
Ти Сонця останню заграву вплітала в каштанові коси
Коли за село ми ішли, як уже вечоріло!
Нас чорний пар, ніби на наше обручення, кличе,
Нас квіти вітали і зорі вітанням у небі зоріли –
Ми ніби дивилися нашій любові в обличчя!
Й сказав чорний пар, що чекає на зерна любові,
Які ти посієш, бо він лиш тобі довіряє,
Бо осінню поле лише ми орали з тобою…
…І зійде зерно – ми любов’ю над степом засяєм!
ЧОМУ?
Чому це ти серце в моєму ховаєш,
А очі твої у моїх потонули.
Твоя душа у моїй лиш буває,
А думи твої до моїх, мов примкнули?!
Мо, ’ серце вже б’ється твоє у моєму,
Мо, ’ очі – в моїх, – як у плесі любові,
Душа – лиш моєму підкорена щему,
Мо, ’ думи пов’язані разом – судьбою,
Мо, ’ долі – в коханні зріднилися кров’ю,
Щоб очі горіли, як страсті, чуттєво,
І душі й серця, щоб палали любов’ю,
А думи творили гаразди життєві!
СИВИНА ДОВГОЛІТТЯ
Душею і зовні ти й досі, мов квітка, красива:
На скронях – веде до любові доріженька сива;
Років борозенки високе чоло прикрашають;
Всі стріли, що в тятиві брів красоту обрамляють!
У нашім коханні з тобою ми завжди щасливі –
І вітер – віщун, щось музичить для нас на сопілці
У тиші, яка розмістилася тихо на сливі
Із дятлом, що тишу дзьобає на грушевій гільці…
…Лягла на чоло сивина довголіття снігами
І мудрість із нього злітає й горить над садами…
Незмінні лиш зорі – вечірніх метеликів зграя
Та Всесвіт любові – горить, – і повік не згорає!
ЛЮБОВ, ЯК ЧАС
Крізь час, що провів я на ниві життєвій
Відчув біль невдачі і радість удачі…
Робилися справи повільно й миттєво,
В коханні були дні холодні й гарячі…
В любові, як в річці – здіймаються хвилі,
Які зупинити ніяк не вдається:
Лиш тільки тому, що для серця є милі…
Хай хвиля, неначе цунамі несеться!
Крізь час і любов лиш до тебе я лину,
Любов, як і час – для людини важливі,
Бо вічній любові – немає ще спину!
Любов, як і час – зупинить неможливо!
НА ЗАБУТІЙ ЛИЖНІ
Хоч і ми розійшлися, як наші печалі,
Та зустрілися знов на забутій лижні.
Нас розлука хурдельно вітрами стрічала,
Бо в заметах душі гонорився ще гнів…
Знов скиртує мороз побутові обжинки,
Припорошила Доля образи сліди…
…На веселих обличчях розтали сніжинки —
Залишився на спогад лиш сніг той, як дим.
ВІСК ПОЕЗІЇ
Не погасне свіча,
Що із воску поезії!
Світ потух ув очах
Від полуди депресії,
Що творить почуття
Із огиди любовної,
І, мов ящик сміттям,
Душу блудом наповнює…
Догоріла свіча —
Вірш із воску поезії
Засвітився в очах,
І погасла депресія!
НАСОЛОДА
На грядках мудрої природи
Зернята суті проростають,
І є найвища нагорода,
Коли плоди їх визрівають.
Скуштуєш ягід полуниці,
Аж заздрять кислі абрикоси, —
Таке, хіба, що лиш присниться —
Їх запах вплетений у коси…
Ти — плід зерна і суть природи,
І мрієш рід свій оновити…
І є найкраща насолода, —
Це поруч з мудрою прожити!
СОНЕЧКО З ВІКОНЦЯ
Вже на небокраї Сонце догоряє, –
Просить на вечерю полум’ям заграви…
Вечір з небосхилу зрізує окраєць,
Хоче, щоб для ночі блискавки заграли.
Ти ж не дозволяєш серцю громихати,
І береш погоду з любим лиш у Сонця
Й разом з поцілунком тягнешся до хати,
Сонечком любові, щоб зійти з віконця!
КОСМІЧНЕ БАЧЕННЯ
Зустрітися б в іншому вимірі простору
З якоюсь красунею Всесвіту класного,
Який безкінечність кохання загострює,
Дає відчуттям особистості власної
Й виводить любов на орбіту закоханих
За іншими генного духу законами…
Заглянути б в очі космічного бачення,
З’єднатися б з ними серцями взаємності
Й зчитати статут іншокровного значення,
І випити б меду душевної чемності,
Щоб наші красуні знайомство засвідчили
І стали в страшенному ревніснім відчаї!
ЗАМОК ЛЮБОВІ
Коли хмеліє радість –
Здається, ніби й справді
Із крученого вітру
На самім краю світу,
Де сходить зірка рання,
Напнув шатро кохання…
Уява мов п’яниться,
З душі бере палітру
Й кладе у мріях колір…
І мариться, і сниться,
Що вже будую з вітру
Любовний замок Долі!
БАЖАНА КРИНИЦЯ
Стоїть ще криниченька біля воріт,
Ти з неї уста опріснила свої,
Із неї п’є воду село і мій рід,
Веселка п’є вдень, а вночі — солов’ї.
Смачніше немає цієї води…
На нашім весіллі було все село!
Якби не криниця — бажана завжди,
Ніколи б у мене тебе не було!
ВУХО ВСЕСВІТА
Мушлю молюска, як вухо Всесвіта,
Прикладаю до свого і слухаю курортне море,
Та наші курчата на птахофермі
Не дають, — зерна просять,
За тобою скиглять, як чайки без риби…
Тоскно, розлука клює дзьобом нудьги,
Що взяла мене, мов хвиля, на гребінь.
І, гойдаючи на руках відстані
Затягує на глибину моєї уяви…
І здається, що із вуха Всесвіта
В моє доносить прибій слова:
«Приїзди, любимий, приїзди!»
МОГО ПОЧУТТЯ СОЛОВ’Ї
Зі сніжної лави волосся твого,
Що впало інтимом на груди мої,
Твої почуття йдуть до серця мого
І линуть у гаї, мов спів солов’їв,
І радують душу й мої почуття –
Їх ноти любовного дзвону весни!
Здається, волосся твоє — це життя,
Що думку занурює в образні сни…
…У сніжну лавину волосся твого,
Що впало інтимом на груди мої,
З долоні летить біострумом вогонь,
А з ним — і мого почуття солов’ї!
В ДУШЕВНОМУ МОРІ
Дощик хмароньки збирає –
Чайки скиглять в морі,
Ніби Долею він грає
В радощах і в горі.
Почуття, неначе хвилі,
Настрій — штормом в душу:
То буває серцю милий,
То терпіти мушу.
Дощик з хмарами далеко…
А в душевнім морі —
Почуття, — душі лелеки
В радощах і в горі!
НА ШЛЮБНІЙ ХВИЛІ
На березі душі моєї
Лежить любові роздум –
Він жде кохану з русла часу
В алмазнім човні віри,
Який пливе у наших мріях –
Ми прагнемо зустрітись
У заводі побачень зором
На шлюбній хвилі!
БЕЗОДНЯ ЗНЕВІРИ
Мов очі, розплющує вікна хатина,
Бо ранок білявий уже визирає
І півня останнього гонить із тину,
А зрада серденько ще звечора крає…
Всю ніч прокрутився на ліжку безсоння,
У мареві видумок — вражений болем,
Бо нас роз’єднала зневіри безодня –
І в нас почуття розійшлись з біополем…
…Заплющую очі в пустельній хатині,
Та сон не чаклує роз’ятрену душу…
О, ранок білявий! О, півню на тині!
То ж дайте пораду, як жити я мушу!?
В ОБІЙМАХ НІЖНОСТІ
Струнку, мов тополя, мов липка – розкішну!
Приємно вражають пропорції тіла,
Цнотливу – у помислах навіть безгрішну!
Вродливу обняти душа захотіла –
Бажає любові цілунком відпити,
Духмяність заплетену в косах відчути,
Обіймами ніжності долю обвити
І в світ полюбовний навічно відбути!
ШЛЯХ ДО ТЕБЕ
Я йшов до тебе через поле гречки,
Воно мене спиняло білим цвітом…
Була між нами зайва суперечка,
Що йшов до тебе крізь пекельне літо,
Що йшов до тебе через гори сніжні,
Орлом летів, сідав на скелі гострі…
Мене ж вели, мов слід, уяви ніжні,
А ти чекала, щоб прийшов я в гості…
Були надії хмурі і веселі,
Були й такі, що зовсім непідступні!
Та все ж таки знайшов твою оселю
Й провів у ній свої святкові будні!
КОЛИ Ж?
Ти, мій гуманоїде зоряний!
Чому залицятись посмів?!
Твій простір поки що не ораний
Плугами кмітливих умів…
Примчався в уяві лиш здалеку
Шляхами кохання мого.
І любощів крутиш педаліки
З сідла світозору свого…
Коли ж на Землі ми побачимось,
Не штучно, а так — наяву?!
Візит твій у лузі позначимо —
Столочим любові траву!
ПАРАШУТ ЛЮБОВІ
В небі душі моєї –
Сонце надії...
Ти обіцяла в її променях
Розкрити парашут любові,
Щоб приземлитись
У моєму серці...
КОХАНА
Підійди моя, кохана,
Подаруй мені свій квіт
І на обрій глянь не тьмяно,
Де хмарин зникає літ.
Небо там цвіте глибоке,
Придніпровське молоде,
І лелека щирим оком
Погляд свій на нас кладе.
Може, нас пізнати хоче
В яблуневому саду,
Ой, які ж у тебе очі,
Мов веселкою цвітуть!
Сядь, моя кохана, ближче
Розпали в душі вогнище,
Щоб у вечір цей і я
Сяйвом ніжним засіяв!
Дружині Надії Петрівні
ТРИ ДОРОГИ
Ведуть мене з висот порогу,
З щаблів пізнання три дороги:
Любові, Віри та Надії…
Дарує день Любові мрію,
Щоб зіркувала в чарах ночі —
На сьомім небі дум пророчих,
А Сонце промінь Віри зичить,
Надія в шлюбні мандри кличе,
Вітрець музичить пісню гаєм:
Ми в нім кохання з уст спиваєм,
Так в нашій Долі три дороги —
Схрестились за щаблем порога!
МОВЧУН
Я – невинності бліда спокуса,
Бо завжди при розмовах — мовчун…
До розмови вертає лиш муза,
Як у мріях до тебе лечу:
Весь горю почуттями любові,
Ним обличчя зорить, мов вогонь –
Чи душевне це паливо,
Чи, мо, ’ в трепеті серденька гонг?!
НОВОРІЧНИЙ ЦІЛУНОК
Ми в лісі одні – під ялинкою вдвох,
Лиш Місяць у небі бананом висить!
В цю ніч нам дає подарунки сам Бог:
У тебе на віях сніг сріблом блищить!
Ланіти твої – як троянди зорять,
Мов маки – уста в поцілунку цвітуть, –
Мелодії в душах любов’ю звучать –
Серцям почуття новорічні несуть!
В твоїх почуттях – поцілунки палкі,
У наших серцях їх смак чари творить!
В коханні вони – над усе є тривкі,
В обіймах любов – як той порох горить!
Ми в сніжному плесі, де холод заліг –
В сосновім гаю від цілунку твого
Навколо ялинки розтанув весь сніг,
Бо той поцілунок горів – як вогонь!
ЧІПАЄ ЗА ЖИВЕ
Який зв`язок кохання має:
Чи очі надто голубі,
Чи більш ніде таких немає,
Що до вподоби лиш тобі?!
Чи погляд був такий цікавий,
Якраз тоді, в ту саму мить,
Коли рука руки торкалась,
Тепла відчувши оксамит?!
Чи то емоцій ніжні струни
Любов чіпали за живе…
То, мабуть, діють біоструми
Коли сумісність оживе?!?
Невістці, Василенко Олені Василівні
та сину, Олександр Андрійовичу.
ПРИБІЙ ЛЮБОВІ
У нашій любові, що з мрійних джерел
Пливуть почуття, мов із річки, — без дна,
Яка свій початок із серця бере.
Прозорість душі — це ж її глибина!
У плесо життя відплива почуття,
Мов подих натхнення, — несхибна любов
У Світ проводжає сумісне життя…
І ми відчуваєм: пульсує в обох
Любові ще першої радісній зміст, —
Й здається, він котить із берега мрій
Крізь замкнуті руки, — мов зведений міст,
Любові величної вічний прибій!
КОЛЕСА ПОЦІЛУНКІВ
Молодик небний
Підперезався поясом
Молочного шляху,
Запріг Велику Ведмедицю
У віз любові...
...Навіщо було її підганяти?
Заплелись вони – закохані
У вінок обіймів...
І колеса їх поцілунків
Ляскотіли
До зупинки: «Рання Зоря»!
ЧАША ЛЮБОВІ
У чаші любові – животворча вода,
Яка з джерела б’є – із нашого серця, –
Її життєдайна в безсмертя хода,
Яка у коханні любов’ю зоветься…
Любові вино ми п’ємо із тобою –
Хмеліємо в цій чародійній любові!
Хоча посивіло вже наше волосся,
Та з чаші любові продовжуєм пити –
Від нас почуття аж у небо звелося, –
Це ж щастя яке! Вік в коханні любити!
ДО СЕРЦЯ – БОСОНІЖ
Де хмеліє в росі трава
І віє любові вітер,
На зеленій росиці степу,
Я зустрів тебе, наче витвір,
І до серця зайшов босоніж,
Щоб відчути в теплі пахучім,
Як вітер любов’ю п`янить!
Внучці – Тані Василенко
ЮНІСТЬ
Шістнадцять розмаїтих весен
Забрунькувались в сяйві волі,
Шістнадцять пізнавальних весел
Пливуть в човні буття по долі!
В життя пірнає мрійній розум –
Душі дає любов і ласку,
Що пишуть поетичну прозу
Про юності магічну казку!
Буття хвилює змістом тайни
І фестивальний настрій носить,
З яким в шістнадцять років файно
Любов вплітає в юність коси!
СОНЦЕ ЛЮБОВІ
На прузі вечірнім – Сонце,
День держить його,
Ніч – чорно за обрій котиться
На променях спиць, як колесо вічне...
Ти просиш мене, щоб день не тікав
Від нашої віри в кохання...
Де б важіль знайти в природі,
Щоб Сонце любові
Зупинити для тебе?!
СПОЛОХУ ПОКЛИК
Пропливла, як хмаринка у небі, у серці моєму любов,
Залишивши в душі від кохання взаємного сполохом зов,
Що ще кличе і досі у мандри любові шляхами весни,
Про які ще так часто приходять до мене, мов марево, сни...
Він, як грім, увійшов і, як блискавка, зник назавжди із життя
І забрав із собою любові моєї святі почуття,
Залишивши на згаду лиш фото в моїх бірюзових очах,
У яких ще горить й не згорає любові моєї свіча!
ДО ЗАПИТАННЯ
Відряджений, на пошті в черзі
Стою і з нетерпінням чекаю
І стиглого, і ніжного, мов персик,
Привіту з далекого краю...
Коли я розкриваю свій паспорт,
А потім, як торкаюсь рукою
Конверта, підіймається настрій
І, здається, мов глобус, у школі,
Я Землю обертаю і поруч
Кохану стрічаю, мов Сонце...
А паспорт у поштарському віконці –
Десант моєї опори!
ДИЛЕМА ЛЮБОВІ
Стоять, мов стовпці, ховрахи на толоці,
Гніздяться куріпки в пшеничному полі…
Чому лиш у тебе влюбляються хлопці?
Невже повесні однієї ми долі?!
До них я ніколи тебе не ревную,
Бо дуже приємно, що їм до вподоби!
Жартуєш, що я лиш тебе, мов чаклую,
Як той ховрашок в колосковій оздобі!
Що ти, мов куріпка, на фоні моєму!
Чи жарти, чи посмішка – в душу залізло?!
І перетворилось в любові дилему,
Що доля кує, мов червоне залізо!
КРАНІВНИЦЯ
Над тобою глибоке небо —
Кран шугає у хмари-повені,
І, можливо, від цього в тебе
Очі небом завжди фарбовані.
І в стрімкій висоті завмерши,
Де квартали до міста туляться,
Ти на кран підіймалась вперше,
Щоб нова народилась вулиця...
Що ж, бажаю тобі удачі!
Чи ж почуєш мене на крані?
Я на вулицю став багатшим,
Я знайшов тут своє кохання!
ЗАМОК ЛЮБОВІ
Коли хмеліє радість –
Здається, ніби й справді
Із крученого вітру
На самім краю світу,
Де сходить зірка рання,
Напнув шатро кохання…
Уява мов п’яниться,
З душі бере палітру
Й кладе у мріях колір…
І мариться, і сниться,
Що вже будую з вітру
Любовний замок Долі!
ДО ЗАПИТАННЯ
Відряджений, на пошті в черзі
Стою і з нетерпінням чекаю
І стиглого, і ніжного, мов персик,
Привіту з далекого краю...
Коли я розкриваю свій паспорт,
А потім, як торкаюсь рукою
Конверта, підіймається настрій
І, здається, мов глобус, у школі,
Я Землю обертаю і поруч
Кохану стрічаю, мов Сонце...
А паспорт у поштарському віконці –
Десант моєї опори!
МИСТЕЦТВО ПРИРОДИ
Ти в діях своїх беручка і надійна,
Твій погляд коханням мене надихає,
Блаженної усмішки дань благодійна
Духовної цілі скарби виявляє.
Мов макові губки – пелюстки цілунку,
З яких неможливо очей відірвати –
Ти схожа на ту чародійну чаклунку,
Що вміє красою лише чарувати…
Дивлюся на тебе – мистецтво природи
Краси неземної із просторів дивних!
Й гадаю, кохання – це чари від вроди,
А врода – це чари любові людини?!
ДУШЕВНА ХВИЛЯ
На березі моря коханий сумує,
Йому щось устами, мов море, шепочеш.
Прибій почуттєвий в тобі, мов штормує,
Із моря злетіти ти чайкою хочеш!
На хвилях емоцій безодня гойдає –
Бажаєш скоріше від неї звільнитись.
На березі милий на тебе чекає,
Ти хочеш в обіймах мерщій притулитись!
Повітря пахтить ароматом фіалки.
У посмішці Сонце за гори сідає,
А море гойдає тебе, мов русалку,
І тягне від берега далі і далі!
Ти знаєш – на березі любий скучає…
Та шторм-буревій аж ніяк не вщухає,
Щоб вирватись з нього ти сили втрачаєш –
Лиш хвиля любові на берег штовхає!
НА ПРИРОДІ
У сніжнім заметі облизує сніг язикатий вогонь
Сухі підкидаємо дрова в багаття. І в наших словах,
У кожному слові ми бачимо полум’я гніву свого,
Який, мов мороз, у чутливій душі почуття закував…
…Та ось вже згоріла незгода у наших серцях, як в дровах,
Не сердить вже більше і душі дрібниць суперечка пуста…
І знову, як завжди, тож так на природі чутливій бува –
Не гасне любов і вже радісні ми, – пломеніють уста!
ДЗЕРКАЛО
В джерельній воді, мов у дзеркалі, – лиця,
Ми їх розглядали частенько з тобою,
Бо близько від хати стояла криниця
Й по воду ми часто ходили обоє…
Та якось зустрілися біля криниці,
Ти воду в цеберку собі набирала,
Напився я з неї твоєї водиці
Заради того, щоб моєю ти стала!
З тих пір ми у дзеркало дивимось в хаті
І топчем дорогу до долі-криниці –
Приходим до неї любовно-крилаті
Заради любові напитись водиці!
О, дзеркало, – чиста водиця криниці!
Без тебе не бачиш себе, а це значить –
Як би не магічно-джерельна водиця
Я й досі б кохану мабуть не побачив!
ВЕЧОРОВЕ
Хоч ревнощів вечір не хоче, –
Хмеліють, згущаючись, присмерки
І з Місяцем Зірка туркоче,
Лиш чути застільної присмаки.
О, темряви духи наївні!
Чому це мені не радіється?
Чи то без коханої — гнівний,
Чи, мо, ’ вечорове щось діється?!
БРУНЬКА ЛЮБОВІ
Відскакують промені Сонця від снігу
І мружаться очі від сяйва його…
В садку вітерочок при зустрічі біга –
З весною кружляє близь серця мого…
Ти бруньку ще сплячу на дереві голім
Зірвала мені у пелюстки долонь…
В паланні любові брунькуються Долі —
Та брунька була мов з інжиру вогонь!
ПІЗНАННЯ ДУШЕВНОГО ФРОНТА
Рука доторкнулася талії ліній,
Окреслила персів заманливий контур,
Заходили в душу невидимо тіні —
Шукалось пізнання душевного фронта,
Пручалося злегка дівчиноньки тіло,
Неначе тремтіння берізки на вітрі…
А розуму ласки любові хотілось –
І пестилась хіть у п’янкому повітрі!
СЕМАФОР ДОЛІ
Земля з небес веселку, мов п’є
Губами квіт — зірок степових,
І нам її сповна віддає,
Як ніжний блиск побачень нових…
З твоїх очей, немов семафор,
Сигналять зором мрій кольори…
І, ніби доленосний узор
Нам з фарб любові Долю творить.
РОМАНТИКА ЛЮБОЩІВ
Шле в душу романтикам любощі Сонце,
Чим сушить душі почуттєві настої,
Такий він добродій – очищувач стронцій!
Попити б з криниці – водиці б густої,
Щоб губи зволожити пряністю смаку,
Та так, щоб узріти любові аж донце!
Щоб стали уста, як пелюстки із маку
І хай випромінює любощі Сонце!
ЖАГА ІНТИМА
У каміні інтимом розлуки вогонь мерехтить,
В невідому дорогу, мов кличе тривога рясна,
Ти ж, мов компасу стрілка у серці, ведеш до мети,
Бо духмяною квіткою кличе твоя голизна!
На цнотливих губах затремтіла любові роса,
Стрепенулося тіло листочком кохання твого,
Розплелася, як свідок інтима, дівоча коса,
А у м’язах жаги затухав із любові вогонь!
ЛЮБОВНА ВІЗА
Блимає око вечірнього неба
Віями блискавки осені,
Падає дощ громоверженим гербом
Й місить грязь п’ятами босими…
Тягнеться шлейфом кохання розмова
Й сяє любовною візою –
Рани, що в нашої осені, словом
Вітер емоцій зализує!
ВЕРБА
В каштан, закохавшись стоїть при дорозі
Верба. Голова – як та крона зелена,
Каштану на груди схилилась в тривозі –
Не хоче стискатись обіймами клена,
І листям – зеленим волоссям, в печалі
Образу на вітрі розвіяти хоче…
…Без вітру вона, як в розлуці – скучає
Й на нього з дороги чекає охоче!
НА БЕРЕЗІ КОХАННЯ
Дівоча вже розплетена коса,
Звиса волосся водоспадом,
За річкою дзвенить моя коса…
Вода парує, ніби ладан,
Ти, мов русалка, у воді – пливеш,
Від усмішки моєї сяєш,
В коханні, мов на березі живеш,
Хоч хвиль любові ще не знаєш!
НЕРІШУЧИЙ
Зустрів наяву я тебе, а неначе — у мріях,
Мов з куполів церкви, з очей випромінюєш дзвони,
Наповнені духом любові й мов Сонечко, грієш!
І усмішка сяє, як поле від маків червоних.
Немов з намагніченим серцем пройшла ти повз мене,
Забравши з собою назавжди душевний мій спокій…
…А знову зустріну — колотиться серце шалене,
Неначе питає: «Чому до сих пір одинокий»?!
МІСТОК КОХАННЯ
Темна нічка. Ліс та річка.
Сидимо на місточку,
Зорі й ніч в твоїх косичках.
Заплелися віночком,
На моїм плечі голівка
Та глибоке зітхання...
Поміж нас любові гілка,
Мов місточок кохання!
СПАЛАХ СЕРЦЯ
Навіщо вечір нам дарує
В шатрі зірковім дзвін небес,
Бо почуття лише вирує,
Не досягаючи тебе…
На зблисках мрій потухла радість,
В душі сидить образи смак
І сум бере, немов від зради,
Бо вмить зів’яв любові мак.
Упала в небі зірка зрання,
З’явився й загубився слід —
Так душу спалах серця ранить,
Лишивши не любов, а лід!
СВІТАНКОВИЙ ТРАМВАЙ
Розтанули присмерки наче —
Вертаються хлопці з побачень:
На кожній трамвайній зупинці
Заходять в вагон поодинці.
У мріях для кожного світить
Зоря, мов супутниця люба...
Закохані завжди, мов діти,
Душа їх прекрасне все любить.
Колеса відлунюють ляскіт,
Вогні перед ранком погасли,
Як завжди, кондуктор дрімає, —
Квитків нещасливих немає —
Бо хлопці везуть від коханок
Останнім трамваєм світанок!
ЗОЛОТО МОВЧАННЯ
Земними копалинами
Ти зрушуєш з місця
Центр маси Землі,
Що впливає на зміну її орбіти,
І від цих взаємних причин
Разом із земною кулею
Ти міняєш і серця орбіту –
Видаєш на поверхню душі
Золото мовчання своєї любові,
Яка від розлуки до зустрічі
Зрушує орбіту душі моєї...
Навколо копалин серця твого.
У МОЄМУ ЗАДУМІ
Загрузла ведмедиком
На пасіці мрії вдумливість
І борсається в меду пошуків –
Хочу видумати тебе
В іншому вимірі простору,
Знайти твою височінь ряхтливу
І визначити серед інших зірок,
Закосичену квітами,
Виповнити витвір уяви
Твоїм відбитком у моєму задумі
І віддатися твоєму серцю,
Щоб відчути цикорій любові
На твоїх устах
І драгліти
Від враження доторку
Твоїх персів!
ВСЕ ЖИВЕ – НЕЖИВЕ
Ти зоріла в моїх почуттях, як була ще жива,
Я носив, мов перлину, тебе у своєму житті.
Ти у мріях моїх, мов у серці, постійно жила
І тепер я ношу неживу, як живу, в самоті:
Відчуваю ще дотик твоїх, мов мальованих, губ,
Іще очі твої світло-карі я бачу вві сні,
Ще зі мною вітається нами посаджений дуб!
Я тобою живу, бо без тебе на серці, мов сніг.
Збунтувалась душа – без твоєї любові живе.
І замкнулись мої почуття на іржавий замок,
Бо без тебе для мене в житті все живе – неживе…
Я без тебе – в безлюдній пустелі, – й навіки замовк!
Невістці Олені та сину Олександру
В АКОРДАХ ТИШІ ЛЮБОВІ
Коли в променях тиші
Струни – сонливі трави, –
На ниві мовчання
Заплітають свій слід
У вінок мелодії,
То в якому акорді звуків
Шепоче кароока квітка?
…Ти, неначе, вже чуєш –
Заспівує тиша любові
Про ваше кохання!
В ЧЕКАННІ НА ТЕБЕ
Твої босі сліди
На жаровнях снігу
Запеклися рум`янцем льоду,
І, припорошені бажанням зустрічі,
Вели до підніжжя гори,
Де я кружляла
Сніжинкою,
Чекаючи на тебе
Над скелею любові...
А ти не помічав мене –
Ти біг в протилежному напрямку...
І я тобі стала ввижатися
Сніговою дівулею!
ФОТО ПАМ’ЯТІ
Я в пам’ять тебе вже вбирав бездиханну,
Але, мов жива, ти лежала в труні…
Гортензії ніжно клечали кохану –
І ти ледь помітно всміхалась мені!
Я відав, що більше тебе не побачу…
Ти в пам’яті, наче, як з фото – зорієш, –
Навіки такою в душі я позначив,
Мені щоб, як зірка, світилася в мріях!
ЩЕ ОЧІ П’ЮТЬ ЛАЗУР ЛЮБОВІ
Ти стоїш в саду під сизувато-синім терносливом…
В тебе очі бірюзові завжди з терносливом схожі.
В небо ти крізь крони шлеш свій зір – він п’є лазурі зливи…
Хоч на скроні в тебе вже лягли сніжиночки прихожі –
Очі ж ще не втратили всю бірюзу, – не відцвіли…
Бо в ці очі бірюзові – бірюзу сам Бог налив.
І зорять мені твоєю жар-квітучою любов’ю,
І в коханні нашім нею ми п’яніємо обоє –
Почуття в житті, як бірюза чарують нас чудесно.
…Не старіє той – у кого очі п’ють лазур небесну!
Дружині Надії Петрівні
ЗІРКА НЕБА
Неначе Всесвіт ми з`єднались:
Я – плід Землі, ти – зірка неба...
А ми не знали, бо не знались,
Що разом нам прожити треба!
Від Сонця промінь ти прислала,
Щоб грів нам душі романтичні,
А щоб Земля зелена стала,
З-за хмари ллєш дощі пшеничні.
В любові будемо згорати,
Лишивши слід, як в небі зірка,
Любов – не кинемо за грати,
Хай навіть жити стане гірко!
Неначе Всесвіт ми з`єднались:
Я – плід Землі, ти – зірка неба,
А ми й не знали, бо не знались,
Що разом вік прожити треба!
ПЛАКАТИ НЕ ТРЕБА
Пішла кохана вже у далі інші
І звідти шле мені палкі вітання…
А я вкарбовую її у вірші,
Мою любов – негаснуче світання!
Без тебе стала пусткою оселя,
Дивлюсь тужливо у високе небо.
…Крізь сльози бачу: як завжди, – весела,
І кажеш: «Любий, плакати не треба»…
ПАМ’ЯТЬ ВСЕСВІТА
Сам Всесвіт розбуджений вранці весною,
Де квіти ростуть близь могильної ями
На вітях малого дубка під сосною
Вшановував пам’ять мерцям солов’ями…
…Росте вже на цвинтарі ліс самочинний.
Любов, що буяла у нас із тобою
Уже проросла і корінням з’єдналась
І дивиться листям – твоїми очима, –
Взнає, мов того, що був даний судьбою!
Ти в цьому дубочку мене розпізнала…
… Під вечір обожнений Всесвіт весною,
Де квіти ростуть близь могильної ями,
З’єднавши любов’ю дубок із сосною,
Вшановував пам’ять обох солов’ям