Дім
Чорні хмари на квіти тінню, неначе в осінь,
Повінь випроста руки, запахне вишневим градом,
Вдарить грім, в небо втнуться стріли огнистих сосен,
Пробіжиться спогад, як песик тремтливий садом.
Дім лежить долілиць, блима, наче спідлоба, з-за тину,
Як покинутий дід, який доживає віку.
Він побачить тебе і пізнає свою дитину,
Та в роду споконвік слабкість не личила чоловіку.
Він зведеться насилу, прочинить шибу туманну,
І ріжок з димаря просуне в віконну раму.
Над колискою світло просиплють, наче біблійну манну,
Небеса. Дім пізнає в тобі і бабусю, й маму.
Наче скарб безцінний з розгорнутої ряднини,
Дім заграє колишніми барвами, музикою, словами.
Ні, неправда, що дім твій у світі там, де ти нині.
Дім твій там, де тебе ніколи не забували.
І ця повінь, вишнева повінь, тобі не злива,
І ці сосни, огнисті сосни, не стріли - свічі,
Бо крізь сито низького неба так сиво-сиво
Крізь роки посміхнулись до тебе дідівські вічі.
