Портрети
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Кипрей»
«Всю ночь мои портреты…»,
«Кипрей»
Всю ніч мої портрети
Змальовує ріка,
Де блідне в хвилі злети
Тінь місяця близька.
Ріка тече, струмиться
Без слави і слідів,
Диплому живописця
Не має й поготів.
Роздався комір шуби,
Напнутої сяк-так,
І кривить усміх губи
Від розсипу табак.
Лице ж – льодів блідіше
У звичнім забутті.
І сяйво зір рідніше,
Ніж родичі в житті.
Яким небесним глибом
Володає душа.
Де самолюбства схлипам
І місце, і межа?
Його на друзки ниці
Топтала неспроста
Між мук буття в’язниці
Безжалісна п’ята.
Та збита з марень марних
Життям – душа моя –
В рядках цих незугарних,
Які виводив я.
Тривожних дум напливи,
І туги дикий жах,
І птаства піснеспіви
Змішалися в віршах,
Де шестерінки-рими
Слів валом замашним
До сонця мчать незримо
Й наввипередки з ним.
Важезний рух по осі
Боліт, вершин, морів,
Землі – чийого й досі
Прощення не узрів.
Із пам’яті туману
Дістану мрії й сни,
Мов хто чужий, розгляну
Свій вік зі сторони.
Броджу, й нема границі
Землі з нічної мли.
На ній ні я, ні птиці
Спокою не знайшли.
Й мені залітний рябчик
Приємніший від тих
Письменників і стряпчих,
І, найстрашніше – книг.
Тож землю цю сувору
Зійшовши сто разів,
Не виросту з убору
Дитячих ще часів.
І тільки в цьому діло,
В безсоння дивнім сні,
Немає більш уділу
І спокою мені.
Лиш формою недугу
Той сон вважати слід?
Скоріше, гартом духу
Ще с юних давніх літ.
Приклади, пулі, пліті,
Всі кулаки чужі –
Що перед ними в світі
Наївні ці вірші?
_
Всю ночь мои портреты
Рисует мне река,
Когда луна при этом
Доверчиво близка.
Река способна литься
Без славы и следа,
Диплома живописца
Не зная никогда.
Расстегнут ворот шуба,
Надетой кое-как.
Мои кривятся губы,
Рассыпался табак.
Я нынче льда бледнее
В привычном забытьи.
И звезды мне роднее,
Чем близкие мои.
Какой небесной глубью
Я нынче завладел.
И где же самолюбью
И место и предел?
Оно в куски разбито,
Топталось неспроста.
Мучительного быта
Железная пята.
Из склеенных кусочков,
Оно – как жизнь моя –
В любой неловкой строчке,
Какую вывел я.
Житейские волненья,
И приступы тоски,
И птичьи песнопенья,
Сцепленные в стихи,
Где рифмы-шестеренки
Такой вращают вал,
Что с солнцем вперегонки
Кружиться заставлял.
Тяжелое вращенье
Болот, морей и скал,
Земли, – чьего прощенья
Я вовсе не искал,
Когда, опережая
Мои мечты и сны,
Вся жизнь, как жизнь чужая,
Видна со стороны.
Брожу, и нет границы
Моей ночной земли.
На ней ни я, ни птицы
Покоя не нашли.
Любой летящий рябчик
Приятней мне иных
Писателей и стряпчих,
И страшно молвить – книг.
И я своим занятьем
Навеки соблазнен:
Не вырасту из платья
Ребяческих времен.
И только в этом дело,
В бессонном этом сне,
Другого нет удела,
И нет покоя мне.
Каким считать недугом
Привычный этот бред?
Блистательным испугом,
Известным с детских лет.
Приклады, пули, плети,
Чужие кулаки –
Что пред ними эти
Наивные стихи?