Світлана Орловська У ярах покоси, а над ними зорі…
У ярах покоси, а над ними зорі…
Кволі динозаври стогнуть з-під землі…
Пластикові діти не шукають волі,
Хоругви́ прозорі доїдає міль.
Так земля співала під ногами в баби,
Так на стиртуванні лився градом піт.
Садовили білих діточок на лаві,
Макові зернята тер в макітрі дід…
Розбирали стріху, забували маму,
Корчували вишню і старий горіх.
Купували щастя чорними картками,
А воно за зраду проклинало їх.
16.03.2019 13:23 Тадм => © |
 Проникливо! сподобалось! |
05.03.2019 10:00 Тетяна Белімова => © |
 Файнезно вийшло, Світланко! В одному вірші - ціла сімейна сага, по-сучасному трагічна й абсурдна. Такі живі нешаблонні вірші надзвичайно імпонують. Я ще досі під враженням від нью-йоркського вірша)))) |
04.03.2019 19:24 Олена Вишневська => © |
 Хороший вірш! Сподобався... |
04.03.2019 15:31 Каранда Галина => © |
 ну, воно то так, але ж від еволюції ніде не дінешся. Щоб побудувати нову хату, доводиться зносити стару, щоб насадити новий сад, прийдеться корчувати старий. Земля не гумова. Ми б не народжувалися, якби не вмирали... Хоч як це не сумно, але це так. Є, було і буде. |