У крихкості ночі
із серії віршувань в окупації
...де зорі загублені в небі
і хмари тінями чорні
торкають у томності крони,
які у чеканні сонця
хитають, росхитують темінь
і холод вповзає в оселю,
оманно де жевріє світло
з підсвічника біля
глибокого крісла м"якого,
в якому
читаю Рільке
я,
гортаючись в пледі,
зіщулений мерзло в стінах
самотності сірої долі,
у котру занурене місто
злиденне й вороже до світу...
аби врятувати душу
читаю лірику -
ліри
велично лунають струнні
мелодії у передзвонах,
хвилюють чуття й роздУми
у вишуканості слова.
О, ночі осінньої крихкість!
не певне де все,
умовність
і не стійке,
і згубне,
розстріляне
і жорстокість
у місиво місить
кров"ю
политую землю,
з якої дерева ростуть
і квіти,
і трави хлібні,
і постає жертовність
багаторядно хрестами.
з землі стражденної також
хворобно шкіриться місто
немов гнилими зубами
будівлями в темне небо,
в яких де-не-де випадкове
виблискує світло у вікнах -
ті зуби криві, росхитані
стирчать у погризаний обрій -
це хворе, довбане місто,
в якому я скніти мушу,
ковтнуло моє майбутнє,
у посміху так і завмерло...
втискаюся глибше в крісло,
наляканий тим, що все це
завалиться, згине,
манаттям
придушить мене в цих стінах
зі спогадами у тінях
( які не згадаю ніколи ),
загорнутого у саван,
в самотності рвані лахи...
вчепився у томик Рільке,
в останній зв"язок із світом... -
і визирнув раптом місяць,
бліда між хмарами кома,
і крапками світлими зорі
мені замигтіли спасінням...
о! ночі осінньої крихкість...
