Зморений містом...
по вулиці ідеш.
споруди височенні зліва й справа,
не видно аж завершених вершин... -
там замість них розтрощені щелепи
у хмарах тонуть.
озії сірі ці схилились над тобою -
ось-ось впадуть і поховають
тебе в руїнному смітті,
зітруть про тебе згадку,
розмажуть по асфальту хідника
як ту комаху,
мізер,
про який не матимуть і гадки,
що десь подібне щось там існувало...
хихикнув сам до себе.
скулився від холоду у слоті
під курткою у каптурі безликий.
в кишенях руки -
немов тримаєш ними
свої думки, чуття,
інстинкти до життя,
бажання мрії.
і мету -
живим дістатися до хати
в одній з таких споруд химерних.
в тій хаті ти - хазяїн,
газда головний,
ти - цар і Бог,
могутніший за всі ті хмарошкряби,
мета яких тебе на бруд зчавити.
аж ні! ти - велич,
ти - людина!
і ти такий один,
єдиний,
в однині серед усіх істот,
як екземпляр дорогоцінний
в живому світі.
бо ти - носій думок
і творчої наснаги, руху, дій.
і осередок,
джерело духовного початку...
хихикнув знов.
у хаті вже.
і крізь віконне скло вдивляєся у місто,
яке міфічним звіром
дихає у небо,
слотою що зливається униз...
дивився у вікно.
в задумі каву пив.
дим сигаретний видихнув на скло.
немов хотів позбутися уяви,
сховатися від жаху майбуття,
що рикає,
згорнулося кільцем
містичної химери.
заплющив очі,
промимрив сам до себе
- ...життя...чим довше ти триваєш,
чіткіше тим і витончиш вирізьблюєш прийдешнє... -
у хатній тиші
шепіт твій
у засідці в куті
завмер
червоним
оком...
