Поет
Частина третя. Пісні 18-22 ПОЕМА НА 24 ПІСНІ, ТРИ ЧАСТИНИ
ПРОЯСЕНЬ:
І жив у Китайщині коло одного міста старий Чаклун, а люди
гадали, що то святий схимник. І привів до нього молодий сту-
дент молоду повію та й попрохав: "Звінчайте нас, бо я її люб-
лю``. — "А з чого ж ви житимете?" спитався Чаклун, "бож вона
похожа на пелюстки троянди, розвіяні осіннім вітром, а ти на
стовбурець, коло якого трималися колись розвіяні пелюстки". А
студент: "Я маю силу-силенну тем і буду писати повісті". А
Чаклун йому зауважив: "Багато тем для одного письменницького
серця те саме, що для діптянки випадкові стрічні любосники. І я
кажу, що ти ні однієї доброї повісти не напишеш, і я не хочу
тебе, сину, вінчати"... І студент знов сказав:, , Я її люблю"... А
Чаклун йому: "Не можна любити багато, бо вулична дівчина —
це тисячі, а хто каже, що любить тисячі, то й одного не любить".
А Студент: "Я вб`ю тебе". Чаклун зареготався та й промовив:
"Убивай, і в тебе буде одна тема, і ти напишеш гарну повість,
якщо тисячі не гукнуть про тобою сподіяне" .. І витяг із-за
пояса з-під ряси пістоль і простяг студентові. І Студент жахнув-
ся і в нестямі побіг від нього праворуч, забувши і про дівчи-
ну... І Чаклун зник, ніби його й не було. Тільки бідна діптяночка
стояла непорушною, не можучи отямитися. І була така бідненька
та нещасна, що ніхто не подумав би, то це тисячі, і разом із
цією думкою не поставив би всім відому істину, що в світі ба-
гацько всього, та світ один з Єдиним своїм Автором.
СТАНКИ
474.
О, дівчино, царице мрій моїх,
у тебе опрощення я благаю
за мій єдиний і найтяжчий гріх,
що із святині серця посилаю
твій образ на розпутище доріг,
де не готують варива з розмаю,
а тільки ллють іржі в каламдрі
тії, що пера скапують старі.
475.
Редакція підводить свій будинок,
немов гієна голову з могил,
якій у пащу кидають, як з вилок,
широкі вулиці людей і пил
коліс возових, дим автомашинок,
комуністичний без`язикий вир,
що, перетлівши в животі гієни,
блищить з газети чоботом воєнним.
476.
Вона у жовтих мурах серед стін
на поверсі четвертому міститься,
а в ній диван, стільці, червоний стіл
і шахва з книгами, і зверху птиця
звела до лету крила у простір
і вклякла, і її скляна зіниця
неначе каже, що високий дух
літання вільного давно потух.
477.
У кріслі ж тім, що китиці на звісах,
терпляче ждала дівчина якась,
струнка й русява, й чиста, як із ліса
луна у поле в передсвітній час,
і ніжна-ніжна, що якби гульвіса
торкнувся їй об перса хоч би раз —
вона б спахнула, слізьми залилася
і, як богиня, гнівно підвелася.
478.
І двері відчинилися руді,
немов злинялий прапор на, совєті",
і дівчина не тільки по ході,
але впізнала й по такій прикметі
редактора: у голій бороді
бородавка, як муха на портреті
сиділа в нього, а з кишень на світ
газети випинали ввесь живіт.
479.
Від вітру так ніколи не тріпоче
у вересні тополя золота,
як шелестить у сукні стан дівочий
і нам назустріч з крісла виліта,
і серце чуле виспівати хоче
словами крізь розтулені вуста,
коли вони ворушаться й німують,
хоч в серці он яку потугу чують:
480.
"Ну й тяжко — сміх, — ще повалюся з ніг!"
нарешті проказала й притулила
до скроні хусточку, мов перший сніг,
що десь до сонця підійма могила
над смугами блискучими доріг,
уїжджених аж до морського гирла
автами поодинці і в гурті
з пашнею, мов краплинки золоті:
481.
"Свиридових поезій у крамниці
ніде не попадається до рук,
то може в вас цю книгу на полиці
гризе організований пацюк?
Дозвольте ж, як і випада дівиці,
спасти поета від ганебних мук,
а я студентка університету,
прихильниця і драми і балету" ...
Редактор
482.
"Студентка ви? .. І сорому нема!
Шукати найшкідливішую книгу,
де містика пливе страшна, німа
й несе у каламутних водах кригу
до людського ледачого ума,
аби там повалити греблю тиху
ідеї, витканої з панських жил,
і кинути серця в скептичний вир?
483.
Запхнути вас би відьмі у петельку ...
Буржуї правду мали на мечі,
а ми перестромили на виделку,
з меча стікала кров і у кущі,
а з нашої виделки тільки в пельку;
і де герої дужчі — уночі
про це собаки виють під тинами,
чи стерва більше в нас чи під панами.
484.
Я теж нюхата псюка, як чорти,
де світ відкинув горді сентименти,
і кожду гидь геройську на гурти
історики спасають нам від смерти,
де вбив би я одну: "Мій Бруте, й ти?"
бо недосвідчені такі студенти
гадатимуть, що дружба і любов
колись були, і вже не буде знов...
485.
Куди ж це ви? Дослухайте, дівице,
бо ваш поет Свирид мовляє нам,
що космос причепився вічним бильцем,
як у крамниці до кілочка крам,
до дум поетів. Слухайте ж, як дим цей
курить смердючим чадом розумам" ...
і, витягши тоненьку книгу з шкіри,
почав читати сум тяжкий без міри:
486.
"Немов на озері без берегів
прозорий лід дзвінкий і нерухомий,
на горній тиші вигаслих віків
і на завмерлім, ніби вічність громі,
прозорий мармур без кінця й країв
пливе десь у безодньому огромі,
і люди дивляться на висоту
і небом звуть рухливу брилу ту.
487.
І скільки ока скинути, тим долом
у діри урни спущено з небес,
під вінце вхоплені перловим колом,
аби не випали на землю десь.
Над кожною по три колюмни голо
стоять, мов білі стовбури берез,
і їх не обвівав вітер-вихор,
ані крило пташине летом тихо.
488.
До кожних трьох, над урною мов рот,
розтулено пащеки з губ перлових
й над ними пара висить сковород
на повзнях срібних, довгих, ланцюгових,
і днами сходяться без перешкод
в діяметрах напевно триметрових,
і в тій сковороді, що зверху в,
лежить людина ниць і не встає.
489.
А сонце тихо понад небом широчіє,
і крутиться колюмнам унапрям
в той час, як над землею ніч ночіє
і сон глядить громадам і роям,
і з тих ярів, де сови і сичі є,
виводить пару і туман полям,
щоб мир вростав у серце і в травинку
всьому живому, що на відпочинку.
490.
А сонце крутиться і від ставків
пусті великі черепи, мов кручі,
до себе тягне вгору до віків,
що обернулися в вогні пекучі,
ланцями тягне й загином гаків
зачеплених не за кінці брязкучі
а за дірки у черепах страшних,
де сяли очі велетнів земних.
491.
А осідав від сонця кожний череп
до вже знайомого свого станка,
і зараз же до нього з ворушінням щелеп
курдупель біг, похожий на панка,
і брав на мідний невеличкий келеп
смалкий шматок вогненного вінка,
на котрім букви пробивали діри:
"Це творчости святая книга віри".
492.
І в урну кидав під святі кружки,
а потім келепом шматок світила
розтовкував швиденько на грудки, —
і переходила мовчуща сила
в палання дошкульного язики,
аж голую людину потом крила
і ворушила звивами змії
на полум`ї страшної печії.
493.
Та й дме вогонь з кожнісінької штуки
і не вгаваючи пече й пече
і наклубочує нестерпні муки
тому, хто ще лежить і не втече.
Коли ж, неначе лист в осінні гуки,
затріпотить розпачливим плачем
та із сковороди скакає дико,
то гине у повітрі тільки криком.
494.
А вслід йому протяжний гук
з усіх геть сковород скрізь рине вгору,
і, вдарившися в над небесний лук
блакитного бездонного простору,
стихає там серед таємних мук
комусь не висловленого докору:
"О, горе нам, гурти вбивають ум —
згасає зірка знов серед колюмн!"
495.
Тим часом урні затуляло пащу,
бо вже сковорода, від тягару
звільнившися, то нижчу, грубшу й важчу
на повзнях опускала на діру,
сама ж, уверх зійшовши на добрящу
колюмни частку, зупиняла рух, —
і міць свою вогонь губив палиму
навіки в урні без нагару й диму.
496.
І потім знов затихлий голий люд
вклякав на сковородах ниць по небі
без звивів, стогону й без пут
у заклятій страшній якійсь потребі,
вогні під кожним гострий каламут
клубочать, ніби на пшеничнім згребі
і, обігнувши сковородам гін,
розходяться безсліддям білих пін.
497.
Скрізь, на катівнях то сковородиних
поети, що блукали на землі,
шукаючи і правди і людини
і мріям тиші — творчої ріллі,
і марний час проклявши блуканини,
заносили в труну свої жалі
тоді, коли приплакали нещасні
пектися досхочу за книги власні,
498.
в ознаку котрих ось на небесах
ярять вогонь гурти курдуплів лютих,
які колись були по городах,
і грішми, і неправдою зіпсутих
за критиків писак, що в вічний прах
наважилися істину зіпхнути, —
і хтось призволив там курдуплів цих
робити муку за писання книг.
499.
А встане ніч на землю — вогку груду,
і заблищать на небесах зірки,
і степ замре від трактора і люду
і випливуть із туманів церкви,
і сич гукне з дзвіниці лунко гудом
в далекий ліс, де сонні сплять галки, —
то хто посміє проказати в горі,
що то горять поети, а не зорі?
500.
І що сами не покидають мук
на висічених долею рубінах,
щоб небо не погасло, ніби гук
сича на дальної дзвіниці стінах,
який турбує, мов жага розлук,
надією, що квітне на руїнах:
що люди без небесних тих вогнів
обернуться в лютіших різунів.
501.
Якби з`явився деспот войовничий
і взяв бібліотекарів на паль,
а книги всі і справи видавничі
геть повивозив у степи на спал
і друкарів проклятих може й тричі
попік, немов себе Сарданапал, —
то теж погасло б небо над землею
навіки із катівнею своєю,
502.
де блиск потужний широчінь січе
на мармуровій замкненій підкові,
як на поверхні моря, що тече
з вогнями у безодні загадкові...
І скрізь катівське сяєво річей,
мов з блискавок відбитки випадкові,
горять, шматуючи стражденним зір,
які блищать далеко потом шкір.
503.
І, захищаючись від блиску муки,
без руху жадного вклякають ниць;
а небо мчить, неначе через луки
розбурхана вітрами зграя птиць,
без волі, з таємничої принуки,
як зірвані кінці від блискавиць;
за ним, не сподіваючися зради,
летить земля бескеттями западин".
504.
Тут, дівчині поглянувши до стіп,
редактор мовив, як з нічної змори:
"Не в вічність, а у шлунок лине світ,
керують не поети, а майори,
віддайтеся ж вояці в цвіті літ,
"Хоть і прі блєскє утренней Аврори",
і ви осягнете за перший раз,
яка то в нас поезія в цей час!"
Дівчина
505.
"Поезія ... поезія ... А діл цей,
де Юда жив, і Брут, і добрий Хам,
у кожне людське серце кида кільце
зформоване жагою і чуттям,
яке вихвачують діди червінцем
собі на палець у дівчат і дам,
а юнаки зухвалістю та чином,
і робляться дружинами до згину.
506.
Але поет ... оберне так поет
що проліта воно замети смерти
і аж тоді затримує свій лет,
коли спадеться з поясом планети,
із-під якого плине вічний мед
творцям-артистам на святі бенкети,
лишаючи хоробрим воякам
дівчат в`ялити гуком гопака".
507.
І, не закінчивши своєї гадки,
затримуючи в грудях навіть дух,
студентка вибігла... Так само з кладки
збігає хлопчик на безпечний луг
і травами простує аж до грядки,
де гусенята стереже пастух,
щоб розказати, як порушив хвилі
цар водяний від берега з півмилі.
508.
"Але чого злякалася вона,
ця недоторкана перепелиця?"
Сказав Редактор й тихо від вікна
став придивлятися, як зір іскриться
в сови з важкої шахви до сукна,
ще червонішого, як багряниця,
що вигравали вже на жеребки
не римські, а совєтські вояки.
ПРОЯСЕНЬ:
Недалеко джерельця, що протікало в польовім яру, був жі-
ночий манастир. Щоранку із манастиря до джерельця одна моло-
денька черниця приходила молитися. Тут же часом і діти з су-
сідського хутора пасли свої вівці. І ось один пастушок заснув
біля самого дзюркоту води. Черниця, прийшовши і побачивши
таке, поцілувала сонного, і схвильована, не молившися й Богу,
вернулася в манастир. Пастушок, прокинувшись, почав тривожно
питати: "Хто мене великий поцілував? Хто?" Діти, нічого не ба-
чивши, сміялися з нього. Дома він і матері питався: "Хто мене
великий поцілував? Хто?" І мати відповіла: "Господь з тобою,
дитино моя, мовчи отам, щоб не занедужав..." І навіть вже,
як одружився він, то морочив жінку, щоб вона його цілувала
так, як цілують великі. Жінка плакала і мовчала, гадаючи, що ви-
йшла заміж за хворого.
А коли він умирав, то жінка покликала з манастиря стару
черницю висповідати недужого. Черниця прийшла і вже заста-
ла його мертвим. Жінка сказала, що чоловік умер від таємної
недуги, бо все своє життя шукав того поцілунку, яким цілують
тільки великі. Черниця знов схвилювалася і мовчки поцілувала
мертвого в чоло і швидко вийшла з хати, утираючи очі від гір-
ких сліз, що раптом ринули з душі.
І чого в цієї людини так несподівано прокинулося горе?..
Чи не через те, що вона згадала колишнього сонного пастушка
біля дзюркоту води?
ЖАГА
509.
На млосне місто лився з сонця промінь,
асфальт розтав, напікся сірий брук,
крізь котрий ніби ввесь від сонця пломінь
стікав в огненний став підземних хуґ,
які десь виривалися крізь комин
вулканів на небесний синій лук,
як веслами гойдали блискавками,
а континентами, немов човнами.
510.
На вулицях гула юрба свята
з газетами, та клунками, та ґрипом,
порозтулявши спечені вуста,
запилені у борошно "комбідом",
і підкидала коліньми авта
у розгарячене на бруці літо,
аж парувало із потилиць скрізь
і скреготало, мов крутило різь.
511.
Свирид ішов між нею тротуаром
думки хилили голову до стіп...
Отак у купу степового жару
важким кінцем занурюється сніп...
Про що він думав і якого чару
промінням у душі яснів і сліп,
що зір ясний палахкотів завзяттям
ще каламутніше, як від прокляття?
512.
І обминув на розі довгий хвіст
людей, що вився до крамниці з хлібом,
оглянувся, і, випроставши зріст,
звернув у вулицю широку сліпо,
неначе провалившися під міст,
де хвиля гурка безнастанно ціпом,
аби від берега наприкінці
поодмолочувати камінці:
513.
, , Через простори дикої країни
вперед хвостом державний кінь чвала,
за ним летять шляхи, пили, руїни,
й хитається всяк храм серед села
й безладно дзвони б`ють об бальки й стіни,
аби їх рев і розпач рознесла
остання буря до статечних націй,
де певні ще насущного та праці.
514.
Крізь роки, що минули, і віки,
на степ, де світить сонце, наче злочин,
простягся морок від хвоста й гудки
державного коня, що стать не хоче,
неначе ніч женуть кудись круки:
назад, назад, нема спочивку й збочень! ..
Аж ось туди вже долітає тінь,
де пнеться монумент у височінь.
515.
Ото людина дивна з мусянжого
у центрі степу і небес стоїть,
на грудях ґудзик з місяця живого
блищить, як вишмульгана вітром мідь,
а з краю в край простору степового
так рівно, ніби телеграфна сіть,
лежать жовніри, в шату чорну вбрані,
обличчям звернені в небесні грані.
516.
Від ґудзика, що сяєвом росте,
при боці в кожного блищать багнети;
на монументі ж ворон жде гостей,
не кваплячися, мертвих дзьобом дерти,
а сумно, сумно кряче на ввесь степ,
що має рівність і братерство жерти ...
А хто ж то дивний чорний монумент?
То Джуґашвілі, рівности поет".
517.
Поет, поет... Ох, думо невесела,
навіщо з вулиці пускаєш ти
жорстокі марива собі на зела?
Вони ж їх виб`ють, ніби копити
скотини, гнаної через озера
ордою гунів на нові ґрунти,
коли рубалися сади розкішні,
щоб не співали солов`ї там ніжні.
518.
І дівчина з серпом чи без серпа
в твою не зайде ниву нелукаву
й не висмиче волошок із снопа
на голову ласкаву та смугляву,
і мати з хати, з куреня, з депа
дочці не скаже, спершися об лаву,
"Ану, промов, з чийого серця це?"
І дівчина не схилиться лицем.
519.
Але, о доле, о московська муко,
тебе Свирид забув на мить одну,
бо і трамвайне плетиво над бруком
гукає про нічного сатану,
що ухопив одним скаженим грюком
в дроти, неначе в річку чи струну,
кипучі блискавки, й вони там люто
ганяють, б`ються розірвати путо.
520.
А водії їх ловлять за хвости,
вони ж тікають, як з різниць корови,
вагони з ляку тягнуть на мости,
на брук, на дим, на цеглу, на будови...
Колись і щуки ранені товстим
залізом ост серед озер чудових
кривавили і рвали дно болот
і в ранах волочили стріли вод.
521. А понад ними без межі та стриму
кигикав заклятий віками птах,
той самий, що стрічав татар із Криму,
коли жіноцтво мліло в болотах,
а він, неначе вихвачений з диму,
казився скрізь на схованих стежках,
й орда шукала втікачів по гуках,
і кров лилася вже від стріл із лука...
522.
З трамваю вискочила на майдан
смуглява дівчина в блакитнім строю,
в руці був гарний, жовтий чамайдан
і кошик з горлицею молодою;
пташиний стан було узято в бран
шовковою червоною габою.
Але пташині, видно, кожна мить
була байдужою, аби зорить.
523.
"Товаришу, ішла я не борами,
і не північная була пора,
а москалі вам били вікна й рями,
і кидали книжки згори до брам., .
І стягнена ця торба ремінцями
на аркуші подертих впала драм...
У ній напевно вірші й палятурки,
бо виснажена, ніби з-під цензурки..
524.
И поставила ґалянтно, мов галан,
під телеграфний величезний пакіл,
а горлиця побачивши, що пан
якийсь веде назустріч дві собаки,
схопилася крізь натовп громадян,
і проз костьол полинула в байраки,
а долі метлявся червоний шовк,
яскравіший за маковий листок.
525.
, , Ой, лихо, пава вже моя пропала,
бо сяде у сусідній голубник!
І як це я в роззяви враз попала?
аджеж там всерайонний шибеник...
На пам`ять хусточку", вона сказала,
"візьміте ту" ... Трамвайний дзвін і крик
її рвонув до себе: задирчало ...
Вхопилася вагона і помчала...
Свирид
526.
"Ти знов від мене рушила в ніде,
щоб не вернутися ніколи, зморо,
щоб сонце рвало серце знов з грудей
щодня, неначе Прометеїв ворог,
і кидало на місто і людей
запаленим тривогою простором ...
Ти знов, червону кинувши змію,
у невідомість рушила свою.
527.
Блакить, блакить висока, як тополі,
прийми мене туди, де гине грім,
аби я був душею знов на волі,
одужавши у затишку твоїм,
бо і Господь світи свої ще кволі
ховав колись в заполі дорогім,
аби одне на одне не нагналось
і не зірвалися в предвічний хаос.
528.
Коли ж вони відчули всі снагу,
неначе зайченята великодні,
Творець віддер геть полу дорогу
і кинув їх в неміряні безодні
і ринули світи в свою вагу,
ще холоднішу за сніги холодні,
і в^ке не згубляться у глибочінь
росиною лісною уночі.
529.
Бо край поли на сході, як у ніші,
вхопила дівчина, а другий край
поли упав на захід діві іншій,
мінливій, світлій, ніби водограй —
й вони по черзі у глибокій тиші
гойдають полу через світлий плай.
І котяться світи і дні, і ночі,
на сон кладуть, то будять наші очі.
530.
Лише озера із земних країв
вдивляються в безодні неміренні,
аж тріпотять від відблиску світів
зіниці їх безсонні і зелені,
нагадуючи серце двох цих дів,
де може стогнуть погляди шалені
Нестримного, як бурі угорі,
і Дужчого за всі земні царі...
531.
Нехай же кришаться на вогнеліти
світи в надзоряних святих дівчат,
аби на Вербную неділю віти
увішалися іскрами до хат,
а українка з них, щоб молодіти,
пустила в пазуху небесний чад —
нехай би стався я їй Богом ніжним
і над прекрасним лоном білосніжним
532.
роздер блакитну одіж, ніби світ,
і в ноги впав їй пальці цілувати,
такі пахущі, як вишневий цвіт
або троянди з Персії листаті.
Та де і в кого, і в яких сусід
голубники надибати крилаті,
щоб там знайома горлиця була
і про хазяйку милу повіла?
533.
Проказують верхами тихі гори
де почалася, перелетна, ти,
а ріки сині і страшні простори,
і пшениці, немов очерети,
гудуть в вушині людські нори,
що спільний рух приніс тебе в світи,
і Шеллі дзвонить віршами-громами:
"Єдине все, що в нас і що над нами!"
534.
Але і без далеких мудрих слів,
якби то я в жагучому розгоні
грудьми припав до іскор із світів,
що в персах виросли тобі на лоні,
то навіть би і чубом заяснів,
мов квітка у русалки із долоні
нагріта першим поцілунком губ,
уже готових зустрічати шлюб.
535.
І вірю, я тебе знайду між людом,
що у трамваях їде на базар,
біжить жадібно торгувати брудом,
залитим кров`ю від щоденних чвар
і начиняється м`ясивим супом,
і мріє про найвищий Божий дар —
про той налигач, славлений ослами,
що висить у повітці над сінами!
536.
Та де і в кого і в яких дворах
той голубник спасається в столиці
і вабить горлиць, мов далекий шлях,
засипаний пашнею з возовиці;
і де той шибеник, що на тинах
чигає невторопливої птиці,
аби сказав мені, він би не вмер,
чию він горлицю дурну запер?"
537.
"Добридень! Це знайома теж і ваша,
що підношала чамайдан вам так?
Віднині ви для неї вже не паша,
але тяжкий із-під культури брак!"
З рушницею і брязком патранташа,
та з гавканням на шворці двох собак,
гукнув високий чоловік і канув
у червонясту хвіртку препогану...
538.
Це був усім відомий пан Живіт,
професор, і мисливець, і п`яниця,
нюхтій, бабій і модний кольорит
і з Катеринівської, кажуть, птиця.
Свирид залаявся, що пішохід,
як світ, і під падлюками держиться,
й поглянув за Дніпро, де вже гримів
далекий чорний грім з-за Броварів.
539.
І взяв, брилем махнувши, з добрим духом
подався уз Боричівський узвіз
геть попід муром, де шуміло глухо
вершинами каштанів, відки ліс
Чернігівський виднів, і чорним рухом
під хмарами, мов хмара друга, ріс,
а блискавки в громах над ним шаліли,
зривалися й по обрію летіли...
ПРОЯСЕНЬ:
На злотім березі Дністра жила родина бідного рибалки. Він
мав одну семилітню донечку, Стеху. Дівчинка з прибережного
каменю зробила собі ляльку і завжди нею бавилася і розмовляла
голосно, А то якось Стешка, прокинувшися вночі, побачила, що
тато серед хати деруть козу, а мама під нею тримають ночви,
куди стікала з кози кров. І мама гукнули дуже стишено: "Цить
і не писни... Мовчи в хаті, мовчи і надворі" ... І тато теж,
простягши вперед ніж у козиній крові, гукнув дуже стишено:
"Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу"... Дівчинка
злякалася. І після цього кожний день всі їли м`ясо, а не рибу,
ходили і розмовляли тихо в хаті і в дворі. І Стешка прибереж-
ний камінь роздягла і, прив`язавши до нього мотузку, тягала
його і все шептала: "Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру,
як козу" ... і втирала слізки рукавом. Аж прийшла жінка і чоло-
вік до їх двору шукати козу. Батько Стешчин був на Дністрі у
човні, а мати на березі прала сорочки. І спитали Стешку жінка
й чоловік: "Чи тато не різав козу?" А Сіешка після довгої мов-
чанки як затужить та як заголосить: "Цить і не писни, а то я
тебе теж обдеру, як козу" ... А потім почала хлипати і приказу-
вати: "Я` не можу мовчати... Я не можу мовчати, краще мене
обдеріть, як козу, бо я не можу мовчати" ... І люди спиталися:
"То ти їла козу?".. І Стешка, голосячи, вимовила: "їла"...
Через те, що Стешку змусили мовчати трошки, то її можна
змусити мовчати і дуже довго. І через те, що кожна сучасна агре-
сивна держава збудована на козиній правді, то можна і всю націю
обернути у таку потвору, якій буде потрібен рот тільки їсти й
пити, плювати і блювати. А словом виявлятимуть думку високі
комісари, губернатори і всякі аристократори. А маленькі Стешки
з їх приятелями, якщо не трапиться тих людей, що шукають за-
гиблих кіз, тягатимуть каміння і, не знаючи, як його використати,
шептатимуть: "Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, лк
козу"
НЕВНИКОМІСТЬ
540.
Лежали боком два стільці і стіл,
і без четвертої ноги канапа,
на ній чорнильна пляшка, і постіл,
і заяча у чорних плямах лапа,
а по підлозі книжна заметіль
та ще й атрамент із канапи капав;
і мисник, в ліжко похилившись ниць,
ронив поволі книги із полиць.
541.
А в драні вікна і побиті рями
бурхала буря із далеких сіл,
аж книги розкидалися листками,
неначе збиті з неба свистом стріл
смутні й крилаті журавлі з хмарками
на цей лукавий і підтравний діл,
понад яким свої носили сили
і рух живущої води містили.
542.
І журавлям і книгам вірний друг
спинився в несподіваній пороші,
із клаптика вичитуючи вслух:
"Не вартий ти столичної калоші,
і даємо тобі ми з зайця смух,
і стоптаний постіл, але хароший.
Бери сіреньку ніжку за весло
і в постолі пливи собі в село" ...
543.
І підписалося внизу рукою:
"Ми нездоланний пролетарський меч,
що хилитається над головою
нігде не народженних колотнеч" ...
А Данте й Байрон з тугою німою
із стін казали ніби: запереч
сліди ще нечуванної наруги
на всі віки і всі народні рухи...
544.
І випав з рук Свиридових декрет
про виселення у краї веселі,
і гойдами осівся на портрет
у томику поезій Персі Шеллі...
І хлопець зблід, і за якийсь момент
маленька книжечка уже в кишені,
а сам, піднявши руки у простір,
затріпотав, нзмов тяжкий докір:
545.
"Гей, сонце, не топи корону в морі
і скаргу серця людського прийми,
як і трава росинку п`є надворі,
що з хмари часом витрусять громи,
бо всі світи далеко на просторі,
спливаючи у вічність без керми,
твого тепла не потребують певно,
а ми, маленькі, за ним тужим ревно.
546.
Тому ж, що ти корону, а не мідь
викачуєш щоранку з-за діброви
і розправляєш золотую сіть
на цілоденні піднебесні влови,
і в мене серце, я молю, поміть,
хоч би і так, як скло біля полови,
що блискотить крайком ясним до хат,
мов блискавка, захована в кагат..."
547.
Нігде ще роси так не пломеніли
на перших квітах в лузі навесні,
і не напружувався корінь білий,
від них у річці на прозорім дні, —
як душу всю його і зір посіли
рясні і невгамовані вогні
аж іскри над чолом перелітали
і осявали гори і провали.
548.
Якби їх Бог перехопив з путі
і велетенською рукою кинув
на небеса, первісністю святі,
на ту неорану ще в себе ниву, —
сонця із них би полум`ям густі
у високостях виросли на диво,
і все, що тут конає і стражда,
до них би плинуло, як в нурт вода.
549.
І навіть щоб у океані грізнім
ховався під сонцями тими риф
і люди бачили б, що їх залізні
на скелях топляться за бриґом бриг, —
однаково: на ранній і на пізній
дорозі хутко рвалися б до них
і, рину чи в безодню неміренну,
кричали б славу тим сонцям шалену.
550.
Високі почуття як Божий Світ
і так потрібні, як Гомер на півні,
чи комісарові освіт в живіт
розпачлива музика Паґаніні,
за них відломить хліба і "нарпіт",
як проходящому по Україні,
а трапиться останнє і страшне,
то пес приблудний у лице лизне.
551.
Іди ж, іди, сьогодні ще не пізно,
до Гепеви, в куйовдище зараз,
і висолопи свій язик в залізну
шпигунську струментину диких мас,
щоб вирвали, мов гадину первісну,
геть із печінкою гнилою враз
та й почепили в нумері на "гвозді"
між інші нумеровані безкості.
552.
Та й будеш у конторі скрипом пер
регулювати клацання рахунку,
де кожний клац, неначе револьвер,
стрілятиме в душі наступну думку,
і дух твій стане річкою з печер,
що в березні замерзла без рятунку,
і відбиватиме не сонця схід,
а сонного директора прихід.
553.
Коли ж на горе із-за рахівниці
устане ніч чи вечір у бору,
де явір молодий біля криниці
веде із тінями летючу гру,
і дівчина, мов тінь якоїсь птиці,
там зачорніє в цямрину стару,
вчуваючи луну над лісом пізню
на тількищо проспіваную пісню, —
554.
"На історичних і страшних шляхах
племен загиблих і живих ще націй
я збуджувала сонний, сірий прах
об теплі на ногах маленькі пальці,
і, ніч проспавши у густих борах
та глянувши на себе в річку вранці,
зривала я лілею на лану
і з нею простувала в далину.
555.
Поети відчували ці походи
стемнілою журбою бідних серць
тоді, як землю обпливали води,
згубивши свій початок і кінець
і піднімали глибочінь і броди
у зоряну безодню навпростець
та й падали назад в свою стихію
ревіти з скель поетам безнадію.
556.
Бо кожний з них найпершу іскру мрій
і перший поцілунок молодечий,
і день, і блиск вечірньої зорі,
і від суспільства таємничі втечі
у гай густий під явори старі
лише мені в обладу вічну речив,
а віддавав найближчій до руки,
і сумував за мною потайки.
557.
Я ж ріки перебродила у піні,
спиняючися скрізь на камінцях,
споліскуючи ноги в баговинні
і пил із гарного свого лиця...
Але води у дикому камінні
не має стільки вся планета ця,
аби із серця в мене тугу змити,
ще важчу навіть за ґранітні плити.
558.
Ще здавна ластівкою на лету
на світ розкрила руки я і очі,
і поцілунку від поетів жду
у неціловані вуста дівочі,
але вони надхненну молоду
питають там, де інтереси вовчі
беруть живих, шукаючи мерця
і виїдають з мріями серця.
559.
Один мене лише впізнав донині
Платон божистий в Дельфах у гаю,
і, знявши свій вінок, немов богині,
його поклав на голову мою:
"Іди, пречиста, в Зевсові святині",
схвильовано промовив від жалю:
"Бо ти умреш від доторку людини,
мистців лишивши в розпачі провини" ...
560.
Якби тепер зустрілася я з ним,
хоч би і так, як надвечірні птахи,
то обняла б жагучим, молодим
від кривдою запаленої заги,
що тільки втоми покотився б дим
з душі моєї та її відваги,
та й полягла б на землю мовчазну,
немов на бруньку світового сну.
561.
Бо вчора комуністи на базарі
мене в сільраду сміючись вели,
з кнуром старим у дивовижній парі,
минаючи розпряжені воли.
Я ж, вимкнувши, тікала в сірій хмарі
людей, скотини, пилу і смоли,
і подарунок давньої Еллади
вже загубила десь коло сільради" ... —
562.
Коли тобі таке щось із краси
привидиться в конторі і заплаче,
мерщій із ручки чорної стряси
чорнила в серце, щоб ніхто не бачив, —
і блисне із очей жалом коси
сама безодня натовпу, неначе
напоєна борщем і кров`ю птиць
і ревищем худоби із різниць.
563.
Та й житимеш як той юнак велебний,
що перегорне гори добрих книг
і там, знайшовши слів рядок дотепний:
Вкраїна, людськість, слава діл земних,
бере собі за прапор їх піднебний,
щоб серцем звоювати вічно злих,
і боронити в світі тільки правду,
що Януса не кличе на пораду.
564.
А роздобувши хату і город
з підтравної московської десниці,
а з ними груди і широкий рот
стегнастої з рипінням молодиці,
він припадає лютим болем цнот
до теплої і пазухи й спідниці,
і виє, стогне, плаче і тремтить
і теплим ліжком до мети летить.
565.
І, утворивши летів кількість певну,
вабниці випадковій на губах
він залишає Батьківщину кревну
і Людськість самотинну, мов журба,
що їх вона, неначе тінь гаремну,
споліскує у водяних горбах
не дуже чистої міської лазні,
де урядові услугують блазні.
566.
Та ще й міркує при нагоді цій,
що серце не віддав своє нікому,
колись пелюстку, взяту на щоці
від дівчини у соромі п`яному,
що вернеться туди лише дочці
і другому нахабі молодому,
і супокійно ходить у чеці
язик відвідувати на гаці.
567.
Над містом страшно лопотіли дахи
і брязкали замки об цеглу стін,
закочувалися на мурах бляхи
і вили виводи, як вовчий згін,
а із міської вежі в тьму, де жахи,
вітрами захлинався й бевкав дзвін;
відбив дванадцять ночі й згинув наче
туди, де може десь самотній плаче.
568.
Кімната тріпотала, як намет,
вся навстяж, хоч було і пізно дуже,
а на підлозі в хурканні газет
на книзі кукувавкав сич від стужі:
вітрами звіювався на момент
та й знов вилазив на свій том байдужий...
Куди ж поніс Свирид свою журбу?
Не скаже сич, ні ніч, ні гуркіт бур...
ПРОЯСЕНЬ:
Дитині завжди мало простору: все вона зачіпає, через все
спотикається і завжди біжить туди, куди, кажуть, не можна біг-
ти, куди її, руки дорослих не пускають. Юнак теж дитина, він теж
починає життьовий шлях з образу орла, тільки не того, що злітає з
гнізда, а того, що вже летить у просторі без початку і кінця, ніби в
тім просторі, якого бажала і дитина. Олександер Македонський, Ко-
люмб і Байрон найкращі образи, що втілюють цей єдиний рух
дитини і юнака в безконечність.
І через те, що смерть під тином те саме, що смерть у про-
сторі, смерть орла на лету, що не долетів до мети, ні вернувся
назад, смерть в дорозі без початку і кінця, в рухові від Олек-
сандра Македонського, Колюмба і Байрона в космос, до розпачу,
до бомби, що підпалює цей космос, — я люблю омісцевлене і ні-
коли не мав і не маю бажання завжди бути молодим, щоб не пе-
реживати знов страждання від питання: і навіщо воно людині?..
І з хвилюванням сердечним кажу: нехай живе Шевченко, Гомер,
Толстой і Гюґо, бо обмеженість і любов до неї, якби це було
можливе в природі людини, врятували б наш бідний світ...
ВИКЛИК
569.
Немов титани із старого світу
прийшли на Київські смутні степи
та й почали об кручі з неоліту
свити трусити, як снопи з копи,
так бурі упадали із зеніту
і в гори давні, в земляні стовпи,
товкли, й земля гула, ліси стогнали,
і чорні хмари з неба місяць гнали.
570.
Верхи дзвеніли випадкових скель
і вітер рвали гостротою зуба,
і вили сови із нічних пустель,
вітаючи у кручах душогуба,
де дерево ніяке не росте,
а на конячих незаритих трупах
на місяць жовтий гавкали лиси,
щоб крови дав з небес, а не роси.
571.
Дніпро стогнав і воду й давню зброю
шпурляв на береги, мов сковзалки,
та криця й хвилі власною вагою
сповзали знов у глибочінь ріки,
і все: тополі й верби з рогозою,
і скриг заліза, і Дніпра шматки
єдиним подихом кипіли нині,
мов вічний штурм одвічної твердині.
572.
Та не тієї, за яку давно
Москва і Турки, і Ляхи біляві
життя пустили на глибоке дно,
спочатку людській залишивши славі
розбите запорожцями стерно
і трави скрізь на берегах криваві,
що хиляться й тепер до наших хвиль
шуміти про злобу чужих зусиль.
573.
Най глинищем одним у горах висів
повалений громами осокір,
у листі в нього щось тривожно лис їв,
на урвище підводячи свій зір,
бо там над ним, де вітер свист вів,
людина височіла у простір
небесний, криком говорила туги
до неміренної, як світ, потуги.
574.
І рвалося волосся на чолі
виттям, бурханням і стогнанням бурі,
і місяць на розбитому крилі
летів крізь хмари на ставки понурі
і на яри від вогкості гнилі,
й на чорні Київські прадавні мури;
З віччю в людини сяйво дивне йшло
й чоло тримало в світлі, мов шолом.
575.
"Гей, сило всіх початків і загину,
з останнім словом я до тебе став;
ти вирвала ворота й брами впину,
що у світах тримала тьма густа,
і геть розкидала, немов скотину,
великими пожежами повстань —
і всі стихії вирвались до лету
і трусять нашу вже стару планету...
576.
Сама ж, гей, сило, на безоднях ти
пливеш з розкритим і порожнім лоном,
і саме час мені слова стрясти
з душі, неначе ос отрутне ґроно,
в ту совість, що утворює світи
серед якогось вічного закону,
який формує тут звіриний ЛЮД
надхнення убивати і мій труд
577.
за те, що ідолам його і фарбам
плякатним не згинав ніде колін
і всім різницям і тюремним штампам
у мене в серці не творився гімн,
аби не чути як складає ямбам
хвалу волячий запашний загін,
що правду визнає в густій толоці,
а волю в держаках від вил на боці
578.
і що на мертвий у степу парад
не йду між мертвими вночі лягати,
і, збільшивши неповорушний ряд
великої пекельної загати,
не жду, аж доки широчезний зад
державної тварюки, мов з гармати,
не звалить у задушливих громах
в степу безгласім мосянжовий жах!
579.
Гей, сило смерти і в світах обнови,
за це совєтське стовпище святе
мене від себе випхнуло в діброви,
де шум дерев зловісністю росте
і рине глум із дір світобудови,
щоб я, чекаючи з Чеки гостей,
вигукував останніми словами:
Єдине все, що в нас і що над нами!
580.
І хай собі Дніпро реве, шумить
і б`є в німе вікно душі моєї,
і краплями брудними кожну мить,
переливаючись, плющить із неї,
московську відмиваючи блакить
і сповнені отрутою ідеї,
що сіллю сліз і кров`ю давніх мук
до скла душі пристали, мов карук...
581.
І від Дніпрової нехай стихії
болять потрощені кістки в мені,
й нехай душа від водяної дії
прозорішає навіть в глибині,
де давнина моя летить на мрії,
неначе птах в нагірній вишині,
а я нехай мовчу і не питаю,
чи долетить вона колись до краю...
582.
Бо в світі має все останній грилі —
і золоте добро, і зло злиденне,
лише не знаю, чи росте шпориш
у Дантовій Італії без мене...
Ох, сило сил, ти на світах летиш,
неначе щастя десь моє шалене,
шукаючи коханої снаги
в розсипаному сонці навкруги!
583.
Та все ж чи ти єдина із світами,
гей, незбагненна вічносте німа,
і чи колись вони були сонцями
без тебе там, де іспредвіку тьма? ..
Земля мене вродила під кущами,
де комашина в холодку дріма,
чи я й вона єдине щось являю
з тобою і космічністю без краю?
584.
Бо ось, коли найбільше горе б`є
коли ввесь світ страшний, навколоплинний
безоднями чигає на моє
життя, мов океан на тінь піщини;
коли тепла, що в серці іскра є,
жадаю від космічної родини,
як вітром вибите з гнізда орля
від блискавки зеленої здаля, —
585.
я кинутий широкому узбоччю
ярів і круч і гнівного Дніпра
крізь ревища, неначе тічку вовчу,
що десь над падлом серед степу гра, —
перед тобою, Вічносте, не змовчу
свого прокляття, як ота гора,
де безневинну душу розпинали
і людські, і міжзоряні анали...
586.
І всі ясні, стрункі сонця вгорі
від розпачу на сяєво не всохли,
коли народи не річок, морів
кривавих забажали із Голгофи,
лишаючи на згарищах віків
до нашої страшної катастрофи
жінкам тужити голосінням птиць
біля сухих, кривавих шибениць...
587.
І там, на небесах, коли орбіту
зоря зорі прорве у стрічну путь
і зливою рясною вогнеліту
у безвість осідатися почнуть, —
то рій світів зі спокоєм Граніту
над ними пронесе себе в забудь,
не капнувши й жіночою сльозою
за вибитими у безодню з рою...
588.
І слугувати вже не буду я
найкращій Фебовій пречистій діві,
бо дика вулиця і крики дня
моє єство у бунті та у гніві
марнують, і від мук душа моя
згубила мрію й почуття у співі,
немов колоссям тане добрий сніп,
як вітер переверне стаю кіп...
589.
Бо жах, не Бог, коло людей падкує
і гонить їх розбоєм у віки,
туди, де спредковічну прірву чує,
як чують кров на відстані круки,
а залізниця путь йому простує,
у Вічність націляючи гудки
й розсовуючи в неміренність обрій,
немов цареві в ноги килим добрий...
590.
Свідомість людська, бідна і мала
і взята у маленькі млисті межі,
на іскри схожа, сповнені тепла,
що рвуться з велетенської пожежі...
Куди й для чого? Не говорить мла,
де смерть з початком спить в одній одежі...
Душе ж моя важка, життя моє,
який ще жах тобі страшніший є?..
591.
Гей, Дніпре, Дніпре, скований левище,
віддай мені крицеві панцері,
що ти із дна підняв собі на грище
і ними скелі в берегах старі
ворушиш, ніби вітер попелищем,
а з каменю розтертого вгорі
громадиш інші хмари над лісами,
що ляжуть у полях піском-буртами...
592.
Віддай мені і хай слова мої,
закуті в крицю давнього завзяття,
впадуть, як ще не бачені рої
отрутного і для світів прокляття,
в безодні вічні, аж у ті краї,
де наливаються вони з безладдя,
щоб вибухли серед всесвітніх зел
і з космосу зробили млу пустель! ..."
593.
І враз, немов підстреленая птиця
Свиридові упала тінь з-під віт,
яри гукнули, ніби громовиця,
за краєвид Свирид хитнувся в світ,
і там, де спить підрубана ялиця,
шугнув туди, де може сотні літ
верба держиться дуплами з безодні
і ними виє, як вовки голодні.
594.
Услід йому із револьвера раз
спалахнуло над кручею тривожно:
"Оце тобі від нас такий Пегас,
як сісти у постіл було не можна!"
Гукнуло щось, і зупинився час,
немов гора посеред ночі кожна,
лише дуби хилились, як жита,
і вила глухо чорна самота...
ПРОЯСЕНЬ
І прийшла одна дівчина до ворожки та й сказала: "Учора бу-
ло Купала, і всі дівчата пустили на воду вінки із свічами, а я ле-
жала в недузі і не в силі була спитатися долі. І цілу ніч я ду-
мала і на ранок видужала... І я сьогодні хочу взнати долю, хоч
від ворожіння" ...
І ворожка помовчала та й відповіла: "Піди на причілок моєї
хати, вирви ружу, і не заходь вже до мене, а йди за село, на
стежку, що між житом. І ружу поклади серед стежки, а сама ляж
у житі й дивися. Як візьме квітку дитина, чи жінка, чи чоловік —
не буде тобі щастя, а як парубок, то йди за ним мовчки, аж доки
він не оглянеться. Тоді будь розумною і скажи: "Віддай мою
квітку". І парубок буде твій". Дівчина так і зробила. Перший
ішов парубок і справді взяв ружу, але дійшов до річки, сів на чо-
вен і переїхав, а дівчина, щоб за ним іти, швидко роздяглася,
взяла в руки сорочки і пішла бродом через воду. Річка була ши-
рока, а посередині глибока. Дівчина цього не знала і вернулася,
бо помочила б сорочки і соромно було б доганяти хлопця мокрій,
а хоч голій.
Ну що, як справді то дівоче щастя було, і чи годиться, хоч
і дівчині, боятися сорому там, де справа йде про все наступне
життя? Ну, а коли то було хто його зна й що, то й то треба
було йти навіть у мокрих сорочках, бо нез`ясованість кричала б
на все переднє життя так, що глушила б голоси і ті, що на світі,
і ті, що в душі, про втрату чогось дуже хвилюючого і такого,
яке довго ждали і яке вже ніколи не настане.
ПОКИНУТА
595.
З гір київських, що схожі на підгерстя,
хитнулася студентка до колод,
лілею тиснучи собі до серця,
неначе найдорожчий свій клейнод;
але її не підхопив, здається,
там ні гульвіса, ні прихильник мод,
бо мають право всі у нас на м`язи —
і комісар, і жінка, й свинопаси.
596.
А день кульбабою на тихий став
котився з сонцем теплим та хмарками
і за Дніпром тополі натягав
до неба ніжнозорими боками;
а з них дуга, неначе з дзвона "бав",
рожева й тиха, мліла над пісками
і маривною смугою до дня
плелася, мов до сонного коня.
597.
Але студентка у тяжкій утомі
не бачила, на що стає стопа,
минаючи каштани нерухомі
так само, як душа якась сліпа,
яку жене таємний серця пломінь
сказати горе схованим степам
за містом, де Дніпро ще вільно плине,
бо серце інколи без слова гине.
Дівчина
598.
"Мисливець, пан Живіт, мені казав,
що на Дніпрі, під Лисою Горою,
Свирид з одежі вранці кров змивав
холодною, роздзвонною водою;
сідав на камінь, здавлено стогнав
і на виду аж синій був собою,
і обережно так, наскільки міг,
невисушений одяг так і вдіг.
599.
І, взявши із-під себе білий камінь,
поклав його у чамайдан новий,
і вверх підняв тремтячими руками
та й кинув супокійно в чорторий...
І доки пузирило вир бульками,
дивився нерухомо з-під гори...
А далі бачили, як він без тями
безсило хилитався над полями" ...
600.
Поглянувши ж на казку, а не храм,
землі чужої генія, Растреллі,
яка летить назустріч небесам
від нас із розбишацької пустелі,
дала гарячу волю почуттям,
як уночі в покинутій оселі
прокинеться безрідний та рида,
що ніч лише у нього та біда,
601.
бо всі краї, заквітчані й не в квітах,
не подадуть ні з літа, ні з зими
ані зозулі на вербових вітах,
ні вісника, що в вікна б`є крильми,
намученому серцю у совітах
під захистом Московської Тюрми,
й воно тепер догонить ту хвилину,
що зводить дух повільно в домовину.
Дівчина
602.
"Ох, Боже ж мій, який незгойний сум,
що не ввійду у церкву я сьогодні
і до ікон не покладу внизу
на камінці, від вогкости холодні,
мою любов, надію і красу,
пахущішу за пахощі городні,
лілею тиху, мов дрімот хода,
яснішу, ніж при місяці вода.
603.
її я вирвала в саду з-під ґлею
й проплакала три ночі і три дні
над нею, над єдиною моєю,
щоб сльози всі у пелюстках на дні
зробилися сльозою однією,
мов зорі там, на вічнім полотні,
збігаються у сонце величезне,
і чорна ніч завжди від цього чезне...
604.
Я грудкою писала із ріллі
одно лише слівце "Свирид" три ночі,
три ночі на сосновому столі
лілею ту і сльози ті дівочі
хилила в букви, ніби до століть
планети на північному узбоччі,
аби з лілеї та з гарячих сліз
холодний діямант, мов крига, зріс...
605.
Аби його зірвав з коси у мене
із задуму підхоплений поет
і, вийшовши на місце височенне
в театрі під стотисячний льорнет,
гукнув у стовпище, чуттям злиденне:
"Це в неї я відняв такий презент!"
Аби увесь народ хитнувся з дива,
що гину, засоромлена й щаслива...
606.
Але він хустки взяти не схотів,
нема йому у мене й діяманта,
бо я простіша і від тих ще дів,
що кожна й погляду його не варта,
і він, бажаючи несвіцьких діл,
такого може і кохання в жартах,
зі мною не спізнавшися, утік,
щоб я, самотня, плакала ввесь вік ..."
607.
Та світ німий був, мов даремна мука
сучасних бідних і аж тих ще серць,
що бачили, як чорт пускав із лука
у пеклі витесаний камінець,
щоб збити з місяця, неначе турка,
Творця світів на дикунів хлівець,
аж стрілка вдарилася там на вітрі
об небеса тугі, немов Гранітні,
608.
й назад відскочивши на висоту,
загрузла у великогірній глині,
та й пне свою верхівку золоту
в те саме місце небосхилу нині,
де вирвала колись то силу ту,
якою сяє із хреста людині.
Бо свят Андрій із стрілки має храм
на пам`ятку спортсменам і чортам,
609.
а селянинові на стогін лютий,
що не осяє воскова свіча
йому дебелі чоботи із юхти,
не торкнуті ще вогкістю квача,
і що мов пароплав далекий з, , бухти",
не загуде диякон до прочан:
"І ось пекельна брама не по дужа
вовіки церкви вже у наших душах" ...
610.
Та край мовчить, як скошений пирій,
бо світ є тінь небаченого Бога,
яка геть кожній часточці своїй
скривавлену грізьбу схиляє з рога,
аби ніколи в щасний супокій
її не звала соняшна дорога
на захід, в світло надвечірніх дуг,
де прагне відпочити й людський дух.
611.
Далеко залунало берегами,
бо Ґонта пароплав спішив униз,
і Володимир, князь, під небесами
здригнув, мов човен зі споду до крис,
в якому гордо між очеретами
звели Сварожі внуки вгору спис
через Чигрин та гайдамацькі вила
до братчиків Методія й Кирила!
612.
Але до кого ти думки свої
підводиш, дочко України, в горах,
коли по всій землі чужі краї
і всі світи далеко у просторах
з людьми і зародками у гної
роз`єднуються й сіються на порох,
як щойно там бідою затрясе
і блискавку разючу пронесе? ...
613.
Ох, серце, серце людське ще й дівоче,
ніколи знати не бажаєш ти,
що робиться і зробиться доконче
круг нашої сліпої самоти:
серед нещастя плачеш ти охоче,
і в радощах не стримуєшся ти;
душа, мов сонце хмарами на небі,
перебирає тінню по потребі.
614.
І я не знаю, чи почую ще
від тебе, дівчино, коли хоч слово,
але твій образ, мабуть, опече
мене не раз, нещасного, раптово,
коли впаде сторінка до очей
поета, наче сонце дорогого,
а в ній слова про горе й самоту
і про щасливу жінку молоду...
615.
Тому, коли до нас ти не байдужа,
гей, незбагненна Вічносте німа,
нехай зупиняться моря і суша
і стануть, ніби кам`яна стіна,
щоб ти, лише своєю міццю дужа,
що плід на древі вчасно підтина,
чернігівські ліси зірвала вранці
і понесла над містом наостанці,
616.
аби грудки з корінням і роса
залопотіли в київські покрівлі
і мешканців струснуло й небеса
над злом самотньої вночі ночівлі,
бо загубилася душа-краса,
немов до щастя золоті ключі в млі,
і дівчина за нею молода
на горах незриданними рида!...
1947 р.