11.04.2019 00:00
Без обмежень
21 views
Rating 0 | 0 users
 © Осьмачка Тодось

Поет

Частина третя. Пісні 23-24

ПОЕМА НА 24 ПІСНІ, ТРИ ЧАСТИНИ

ПРОЯСЕНЬ:

Один багатир справляв закладщину на нову хату. І коли по-

чалася посвята місця, то всі запрохані бачили посередині щось

низьке і довге, застелене так скатеркою, що її кінці лягали на

землю кругом "низького та довгого", яке стояло замість стола.

Після посвяти люди потрапезували на "низькім та довгім" і вста-

ли, щоб розходитися, але молодиця не втрималася та й сказала

хазяїнові: "І де то видано межи християнами у нашій землі, 

щоб на закладщині нової хати та не було нового стола?" І

господар швиденько підійшов до "низького та довгого" та й по-

тяг до себе всю скатертину... І люди аж отерпли, як побачили

з-під неї нову домовину дном угору. І хазяїн казав: "На домо-

вині можна їсти з одного боку, а з другого ховати покійника.

А на столі можна їсти з одного боку, а як перевернути ніжками

вгору на другий бік, то вже стіл і нікуди не годиться. Домовина

це двоскладаний ніж на два ножики, а стіл односкладаний ножик

на один ніж. І коли ми це пам`ятатимемо, то і не будемо загони-

тися в житті ні в поле, ні в ліс, а будемо помірні, як і вода, що

знає, де треба бігти швидко, а де і зупинитися" ... І молодиця

вигукнула: "Цур вам, мій дядечку, від вашого розуму я, ма-

буть, з місяць не спатиму з переляку!" Ґа й розійшлися всі збен-

тежені і може дехто й гадав, що в новій хаті, мабуть, стоятиме

і новий стіл, або як господар каже "односкладаний ножик", а не, 

прости Господи, "двоскладаний", якому він сьогодні на закладщині

віддав перевагу.

Горе нам! і навіщо ми самі собі з кожної речі робимо край

безодні, в яку сходить видиме й невидиме щохвилинно і навіки

і ніколи не висилає назад жадного звуку утішити нашу тремтінну

душу? .. Бож ми і так життям злякані і перелякані!...

НЕСОСВІТЕННЕ

617.

Настали Петра може й так, як треба:

мисливці не брели у пшениці, 

й вони росли, стеблилися до неба, 

розплоджуючи у ярках зайці;

але вода кривавилася тепла

в ріці і в зарічках у осоці, 

диміло із рушниць на людські жарти

так, ніби світ був тільки кулі вартий.

618.

Хвилин із п`ять, вороні під крило

від Києва до Скитської могили —

і там вітряк схилявся на вирло, 

неначе вершник на коні без сили.

Під ним турецьке просо поросло, 

чебрець, козельці і Петрові жили;

між ними догнивали шалівки, 

і дах, і потрухлявілі кістки.

619.

І тут же під вирлом видніли жорна

важенні, врісши у густий пирій, 

у них із дірки витикалась чорна

пташина вже у неживім пері, 

хвостом угору, та і тут моторна

березка обвила його в журі

і дзвоник почепила зверху білий, 

щоб небеса чутливі не смутніли.

620.

І скрізь... дивися чи візьми засни, 

жита кипіли, пшениці і вівса

високі й соковиті, мов ясний

далекий бір, що на Волині звівся, 

двірці і села в розкоші весни

там тонули; і тільки від узлісся

вставав на паротязі свист і дим, 

і блискала дзвіниця золотим.

621. Над всім похилий корпус на могилі

забутого у полі вітряка

уже напевно у останній силі

над обрієм зеленим замрякав, 

хоч людська постать у безодні сині

із нього й виникла, тонка й струнка, 

і простягла в безкрає німо руку, 

мов зупинити там живу розпуку.

622.

Повітря і безхмарні небеса, 

забризкані пташками, ніби зерном

рілля — весіння ласка і краса —

між грушами зеленими і терном;

і сонце, що без руху нависа, 

розкинувши простори широченно

аж до гірських надокеанських чат, 

під людський рух спинилися й мовчать:

623.

Гей, Вічносте, якби у люду мова

згубила раптом всі свої слова, 

як губить листя восени діброва

в ріку таємну, мов нічна сова, 

і назва лиш твоя ця двоскладова

лишилася у мрії ще жива —

вона гриміла б, ніби канонада, 

де космос устає і космос пада.

624. І мрія, щоб моя у блискавках

світи розбила справді на орбітах, 

як часом у жнива на колосках

молотяться хліба від спеки — літа, 

то ти, неначе гетьманська тоска, 

що диба залишила в заповітах, 

однаково з безодніх висла б дір

страшна з зірками і страшна без зір, 

625. і темна всім, і всім ... і неміренна.

У мене ззаду сестри і брати

кричать на розмальованих аренах, 

а разом з ними і людей гурти, 

щоб і Шевченків з Кобзаря Ярема

ставав державного візка тягти

з подушками крикливої старинки, 

якій уже підносив він патинки...

626.

І через те на всю свою снагу

я піднімаю в грізне небо тугу, 

що вже пора в таку добу глуху

ярмо на шию брати, як заслугу, 

і забувати книгу і суху

у неї на сторінці квітку з лугу, 

хоч їх люблю і вдень і при зорі

над всі країни і пролетарі!

627.

Іду... А ти, гей, Вічносте, спереді

без зір, без руху, поклику, і дху, 

мов армія, полягла при багнеті

на власну заморожену жагу

у загадковім, як і ніч наметі, 

що гне рабові з райдуги дугу...

Ти натовп, Вічносте, та ще й зразковий, 

бо ти є дух покори і прикови!

628.

До тебе я і мрію понесу

і посеред мільярдів згаслих років

тобі в простори я впущу сльозу, 

а з неї вийдуть три стовпи високі, 

і зверху вежа й східці аж внизу, 

і вікна вгору Готикою стокі, —

і творчістю своєю в вежі тій

з тобою, Вічносте, зведу я бій...

629.

В тобі, неначе в царстві Океану, 

держатиметься вежа, мій гігант, 

хитаючи себе, мов тінь титанну, 

чи то водорослину, чи канат;

і тьма віків, спадаючи до тану

проз кришталеві лінії, і лад

в собі нестимуть розпач, а не змогу

внизу дістати східців і порогу.

630.

І, гетьманів замучених тоску

здавивши у кімнаті верхній вежі, 

я об холодну лутку і слизьку

сам груди розвалю собі бентежі, 

і серце витягши, немов важку

сліпучу головешку із пожежі, 

тобі його я в темряву німу

на молодій долоні підніму!

631.

И воно з руки потужної моєї

із тьми утворить світляне кубло, 

в якому я і всі мої ідеї

з ним станемо за центр і джерело, 

проміння ж випростається, мов реї

на тому кораблі, що не було, 

але по них полізуть на всі боки

не моряки, а міліярдні роки!

632.

Тоді я в прірву серце нахилю, 

й воно мине за мить простори часу, 

як осяває блискавка ріллю

посеред ночі глупої відразу, 

і упаде на східці з кришталю, 

проз вежу пролетівши мов по пазу, 

і там, як безвісті страшний кораль, 

світитиме у Вічність до проваль.

633.

А сам з вікна схилюся, ніби пити...

з Готичного і срібного вікна, 

і стане кров з грудей крапки котити

планетами за одною одна

і полетить у рух несамовитий

на східці аж до вежиного дна, 

де серце їх прийматиме краями, 

аби безодню сповнити вогнями...

634.

Та горе, горе ... давній пелікан, 

тебе ніяка мрія не начинить, 

гей, Вічносте, гей, синій Океан, 

так само як і тінь мала піщини, 

занесена з морів на чорний лан, 

який із тебе випав без людини, 

що вже аж потім від твоїх основ

на ньому тчеться травленням та сном.

635.

Вода морська, що в глечику в полоні, 

колись носила кораблі віків

і раз-у-раз хлюпоче на ослоні, 

зачувши грізний ураган з морів;

але посудині вітри солоні

не зрозумілі і до черепків, 

коли воді у море відбігати, 

аби про глечик вже і не згадати.

636.

І через те смутний мій дух тремтить, 

як полонена водяна стихія

у тому тілі, де єдину мить

і пробуває й творить людська мрія, 

і добачає, як дзвенить, кипить

сонцями, Вічносте, твоя озія, 

з якою злитися завжди бажа

не заспокоєна нічим душа...

637.

І разом знає, що пресвітлі речі —

земля і сонце, місяць і зірки —

лише свідомість глибу, порожнечі

хоча і чорної, немов круки;

і кожне сонце, мов хлібина з печі, 

з лопати скинута на ряднинки, —

є свіжа думка дивної істоти, 

що зветься Вічністю серед людоти.

638.

І свіжости такої іскри нам

земля дає ще і сьогодні з "пеплу"

коли космічним виставить вітрам

красу свою весною трохи теплу, 

немов селянка п`яна парубкам

бува покаже з-за спідниці лепу, —

і вродиться Шевченко і Шекспір, 

і клекіт над морями серед гір.

639.

Тому, гей, Вічносте, єдиний творче, 

мінливого, як привиди, буття

нехай прилине від гудків доконче

не пісня дівчини, але виття

ненаситне і невтамовне вовче, 

яким прощаються без каяття

з поетом натовпи й земля безкрила, 

бо ти, гей, Вічносте, духовна сила.

640.

І небо, наче жорна угорі

з невидимим, але пекучим валом, 

та з тулкою гарячою в дірі, 

що з центра виглядає нам кружалом, 

притиснеться тісніше до землі

живих молоти червякам на сало, 

а з мене вимолоти волю й рух

і краплю Вічности, мій творчий дух!"

641. Табун гусиний з обрію пролинув

над вітряком у марива, в жалі, 

на крила взявши ніби і людину, 

бо стало тихо в надвечірній млі;

лише здригалося аж у вершину

все небо на стривоженій землі, 

і світ стояв, неначе у знемозі

мандрівник на розпутищі-дорозі.

642.

А степ, у зорянім безвітрі ввесь, 

і колоском, і кожною травою

пив тишу з нашорошених небес, 

сповняючись космічною вагою;

і слухав капання роси з берез

у рогозі за тихою рікою, 

де жовтий місяць на шляхи страшні

гнав босу дівчину в густій пашні, 

643.

що, перебігши хутко межу в житі, 

попростувала дико на вітряк, 

і відти крики враз несамовиті

проголосили грізний переляк;

і страшно замовчали в тишу вриті, 

аж, бомбою неначе, степ набряк...

І стало знов, як у безлюдній залі, 

і місяць лився на далекі далі...

ПРОЯСЕНЬ

Як умер фараон, то зараз же того дня постать його, вирізьбле-

ну з червоного дерева, внесли в спочивальню до його шістнадцяти-

літнього сина, Хамізанеса, і поставили коло дверей і заквітчали

лотосами. І покликав Хамізанес різьбаря і звелів відбити праву

руку від постаті свойого батька і зробити з руки малесеньку

постать, тільки не людську, а бога Ра. Нг вечір вона була гото-

ва і поставлена на нічнім столику майбутнього фараона і заквіт-

чана теж квіткою лотоса. А на постаті батька замість правої руки

різьбар вирізьбив листок лотоса.

І коли найбільший жрець на ввесь Єгипет прийшов з вечір-

німи відвідинами, то майбутній фараон і спитався: "Хто ця ма-

ленька постать?" І була відповідь: "Бог, Ра". А хлопець йому:

"Різьбар по моєму зволенню відбив праву руку від постаті мойо-

го батька і зробив цього бога. І коли ми на землі можемо робити

постаті богів і людей з одного матеріялу, то чи боги і живих лю-

дей створили із того самого матеріялу, що й сами? І якщо так, 

то через віщо вони не дали і людям такого віку, як і собі"? І Ве-

ликий Жрець підняв голову та й промовив: "Я щасливий, що я

перший відчув тебе фараоном і кажу, що боги брали матеріял для

творіння тільки той, який був у їх єстві. І через те вони не мог-

ли дати своєму створінню такого бесмертя, яке мають самі, але як

і різьбар по твоєму зволенню зробив малесеньку постать від

шматка великої, так і боги дали нам малесеньке бесмертя...

А якби вони віддали нам все своє, то що б вони були і що б вони

мали? Бож ми знаємо, що всяке найбільше, як його роздавати, 

стає зовсім маленьким, а то і геть зникає"... І на цім місці

Великий Жрець поклонився і вийшов, вимахуючи так рукою, не-

наче маскував своє вдоволення.

А Хамізанес узяв малесеньку постать бога з квіткою лотоса

та й поставив на плечі постаті з батька над вирізьбленим листком

лотоса, і. закривши долонями своє лице, нерухомо затих...

НАВІКИ

644. Над шляхом Київськім у Васильків, 

захованім в зіллястих передержках, 

стояв учора дуб ще з тих віків, 

коли Сварог у лузі близько мешкав

і місяць нависав йому з сучків, 

неначе Святославова сережка;

сьогодні ж до сніданку дуб прожив

і горлицю, упавши, задушив, 

645. що, прилетівши з Києва на тижні, 

гніздо змостила на стрункім версі, 

аби літати до Дніпра між вишні

живитися й купатися в росі...

але худі якісь, неначе дишлі, 

весною знайдені у рогозі, 

удосвіта прибилися пашнею

і підпиляли дуб упасти з нею.

646.

І тютюном, гіркішим від смоли, 

почастувалися й пішли хлібами, 

а сірий соловей їм вслід малий

упав ... І сів на дубі між гілками;

вони йому і холодок дали

і ласку вже останніми листками...

І він свистів, і тьохкав, і стогнав, 

крильми тремтів і в лунах завмирав.

647.

І припадало тьохкання до ліній, 

що витягали пшениці в струну, 

і колоски хиталися у піні

гучання золотого по лану, 

і геть по степовім, далекім рівні

диміли хвилями свою луну, 

аж підпливав високий обрій нею, 

немов вінок зелений над землею.

648.

Та, соловею любий, не співай

про дружбу, навіть про кохання в жінки

Хоч небеса ясні із краю в край

і сипляться від сонця жайворінки, 

звіваючи на степ і дальний гай

і тепле щебетання і пір`їнки, 

і світ гуде, як великодній день, 

та, соловею, не співай пісень...

649.

Бо дружба і кохання сумовиті

збігаються у значення одно, 

що спить давно і в блискавці, заритій

під недосяжне океанське дно, 

і в тій бджолі, що воду п`є в кориті, 

минувши річку, мов ясне вікно, 

і у мені, коли посеред гаю

крізь сонце в чорну Вічність зазираю.

650.

Тож не співай в засудженім гіллі, 

мій необачний і самотній пташе, 

хоч і буває колос на стеблі

не витримає зерна і поляже, 

і день за днем у році взагалі

схиляється під ніч гарячим тяжем, 

неначе хилитається верхом

тоненька сосна в лісі під орлом.., 

651.

І всі поети, як у гніздах птицю, 

у душах носять Вічність, ваготу, 

і між людьми, мов журавлі в криницю, 

схиляються у чисту самоту.

Проз них несуть заковані у крицю

жовніри й люди сховану мету, 

та не цікавляться поети нею, 

неначе тінню давньою своєю.

652.

Але замурзані у кров гурти

силкуються заглянути артистам

до тихої, мов місяць, самоти, 

де спіє людська думка особиста, —

і падають під жорна чи під тин

поети від свавілля і насильства...

Так пилчин зуб, щербатий та тупий, 

тисячолітні зрізує дуби ...

653.

Тож не співай, найкращий мій співаче, 

ні про любов, ні навіть серцю так, 

бо недаремно западає, наче

у самий обрій, мовчазний вітряк

і жорна в землю залягли ще важче

уже без всяких видимих ознак

хвоста у дірці з дзвоником, де треба, 

щоб жалощам показував до неба.

654.

І дівчина ногами під вирло

сидить, схилившися на жорний камінь, 

притиснувши Свиридове чоло

собі до лона білими руками, 

і непорушно, як вночі село, 

закидане снігами та галками, 

все придивляється до жовтих рис, 

що вже мовчанням вічним узялись.

655.

Великі очі, розімкнувши вії

на всю свою можливу широчінь, 

тримають дику іскорку надії

і неміренного безумства тінь, 

яке у серці, розпочавши дії, 

похоже на морскую глибочінь, 

куди зриваються високі гори, 

мов під язик дивезної потвори.

656.

Та не співай, мій пташе, не співай, 

коли справляє шлюбування згуба, 

хоч може ти прибув і на, , прощай``

поетові гукнути аж із дуба, 

але тяжкі і кпини, і відчай

окреслюють складками рот і в трупа, 

то може там і до пісень твоїх

між ними непомітний накрес ліг?

657.

І справді, там у затишку долини

співець замовк, затихла і луна, 

а тут, щоб допитатися хвилини, 

коло похилого в пашні млина

нещасна дівчина, мов з домовини

прекрасна київська старовина, 

туди вела очима важче й важче, 

де соловей недавно щебетав ще, 

658.

де по межі, що бігла від млина, 

понад Дніпром, пашнею до Трипілля

і польова буяла бузина, 

і синя синь волошок серед зілля, 

якими капнула височина

ще першого пасхального дозвілля, 

коли весіннє сонце у щомить

розтоплювало хмари і блакить.

659.

І, мов небес малесенька частина, 

що теж на землю капнула важку, 

однісінька звисала намистина

у дівчини на срібнім ланцюжку...

Не хрестик, не дукач і не калина

з густої бережини на піску, 

але прекрасна, бідна і єдина

звисала над поетом намистина ...

660. Почувши мертву тишу степову, 

від лона дівчина взяла раптово

і положила голову в траву, 

схопилася, і сукню інстинктово

смикнула на ногах своїх нову, 

підбігла до крила від літ рудого, 

вхопилася і вверх, неначе в сні, 

подерлася, шепочучи пісні;

661. а долі жорна, шалівки, васильки

і дах зелений, ніби стріха клунь, 

що їх стовпами під обидві силки

попідпирали до вечірніх лун, 

коли по гребені скакав навшпиньки

в гніздо лелека, мов старий чаклун, 

аби підняти вранці сонце носом

над обрієм, як мишу над покосом ...

662. І тихий біля каменю поет

з лицем, повернутим кудись на небо

мовчуще, ніби російський кашкет, 

над завойованим недавно степом, 

і томик Шеллі, мов пречистий мед, 

у лопухах під чорним силюетом, 

пашня і бджоли, і трава, і день

були глухі до шепоту пісень:

663.

"Я вилечу на млин старий, самотній

і смутно солов`єм защебечу, 

й торкнуся серця в самої безодні

піснями розпачу свого й плачу.

І вже тебе нікуди від сьогодні

не випущу собі я із віччю, 

бо в співі цім такая буде сила, 

якої ще й земля ніколи не носила:

664.

На кожній степовій могилі враз

зведеться сосна бурям на дорозі

з коріннями в Карпати та в Кавказ

і у тисячолітнім, жовтім мосі;

там дупла будуть, ніби перелаз, 

що перескакували в лісі лосі, 

і в кожному сучку, де схне смола, 

стримітеме Перунова стріла ..."

665.

І враз на слові цім останнім пісні

зломилося над вітряком крило, 

і впало з дівчиною на залізні

ґвинти з іржавим не одним жалом, 

що витикалися в проломи різні

пророслого дашка пробий-зелом, 

і не було стогнання там ні крику, 

щоб партію розважити велику

666.

й вождя її, що слухає з Кремля

ще ті, що мають бути в націй звуки, 

але яких не чується здаля

і в них належної для людства муки, 

бо всі живі, аж чорні, мов земля, 

єдині очі мають для розпуки

являти, як з голодних тягнуть жил

можливість стогону у рештках сил ...

667.

А що в німотнім розпачі народів

і вождь кохається й його кагал, —

людей держить він в голоді на споді

і гонить аж на тисячний канал, 

бо швидше у мертвецькому поході

зустріне свій найвищий ідеал, 

як цвинтарем світ стане і дірою, 

а він на нім гієною брудною...

Доспів

668. Гей, пташе, пташе, соловею мій, 

защебечи пісень хоч бур`янині, 

бо страшно сумно на планеті цій

мені у нечуванній самотині:

про вроду казку знов на манівці

гурти тяг ли в базарній хуртовині, 

вона ж, перекрутивши мотузок, 

згубила утікаючи вінок, 

669. який не спався з поясом планети, 

а просто загубився на землі.

І нині, бачачи і очерети, 

і квітки з нього в полі і селі, 

про казку згадую життя і смерти, 

що може понесла туди жалі, 

де і прийдешнє, і те предше сиве

живуть, як мати і дитя щасливе.

670.

Бо я шукав її і на горі

серед потовченого ломом трусу, 

де височіли вчора вівтарі

пречистому та доброму Ісусу

і де росли дуби, ставні й старі, 

з Дажбожого повиникавши мусу, 

і в натовпі глухому, як тюрма, 

але шукав і мучився дарма.

671.

Дарма складав і цю смутну поему, 

мов злодій, обминаючи хати, 

і підсував душі важку дилему:

або шукати казку й не найти, 

або з пісень міцнити діядему

незнаній казці, що пішла в світи, 

і вже її ніколи не шукати, 

бо там вона, де тліну не бувати...

672.

Співай же, пташе, соловею мій, 

і заглуши обурливу свідомість, 

що крапля Вічности в душі малій

нашіптує про Вічність дику повість

і попіл видає, як той палій, 

прекрасного спорудження натомість, 

аби я діядему із октав

в останній день на лисину поклав.

673.

Чого ж мовчиш і не співаєш відти, 

поете травня, місяця й дібров?

Чи може ти зненацька вже помітив

не маків цвіт, а горличчину кров, 

і дуба мертвого, і мертві віти, 

і з розпачу страшного захолов, 

а не тому, що ти почув самотню

душі моєї тугу, як безодню?

674.

Бо може і поети людські всі

тобі страшні, немов коти й собаки, 

які чигають літом у лозі

на бубирці, на птахи та на раки, 

а лисина чи сива волосінь

казкам лише такі страшні ознаки, 

як стерті зуби слинявих ротів

і у собак і у старих котів...

675.

Тоді, коли блискучими ночами

холодний місяць колесо своє

на океани скачує з ключами

і сонцю під проміння подає, 

шепочучи з лісами та річками, 

що в тьми і світла вічна згода є, 

лише твоє не має серце згоди

з ознаками понурими природи...

676.

Алеж ... Але сьогодні так мені

шалено хочеться твойого співу, 

коли стою за селами в стерні, 

не тямлячи себе від мук та гніву, 

що озія космічна у вогні

гуде про казку втрачену чи діву

гей, на моїх розпечених висках, 

немов ковпак на дурневі в дзвінках! ...



 1947 р.




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Тодось Осьмачка

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо