Подбай про мене
Ти,
І не кажи що заслаба.
Що геть нема в тобі вина і навіть хліба.
Моє мовчання, твою ніжність обійма.
Так недосяжна мов і все таки жива,
До неї відданість пелю́стками розсипав.
Ти у тій брамі,
Що волога,
Відіпри,
Магічні двері, та впусти до ночі спати.
І ми загубимо ось там, вагу доби.
І славу втіхи,
Поміж криками ганьби,
Почуєм чітко, ніби гучнії гармати.
Ти не забудь про мене,
Навіть як сама.
Як до оселі тої втиснуться ординці…
Як душу ясную, загарбає пітьма.
І прийде, літо обіцяюча, зима.
Вовками стануть замаскованії вівці.
Я бачив,
Світ мене щоденно як втрачав,
У сіру землю десь кидав і воду синю.
Він не подбав моє улюблене дівча.
На їхній меч,
Дістав я іншого меча,
І те життя поклав,
За сво́ю берегиню.
Мене ти дбала,
Я покірливо мовчав.
Київ, 03.11.2017р.
