Козак Матвій і Сатана
з рубрики / циклу «Ренесанс»
1
Мехмед мені язвив усю дорогу:
"Нема Богів окрім мого Аллаха!
Хто витягне тебе з цієї плахи,
Ти глина бездиханная під мохом?!
Невірная на чоботі комаха!"
Я вперше тоді бачив ту чужину,
Коли пройшли в галерах чорне море.
Нас гнали мов скотину на Гомору,
У роті кров змісила мені слину.
Кістки ламкі із крихкого фарфору.
"Скажи Матей - він польською промовив -
Де хрест згубив, козацькую ту славу?"
Попереду узріли переправу,
По річці, наче вигином підкови.
Раби війшли у воду цю яскраву.
За нами підійшла турецька варта,
Шаблі несли немов таки для страти,
На плечі покидали капінати.
Але з небес гукнула ніби арта,
Маланка в нас ударила з гармати.
2
Любили ми дивитися на небо,
Вночі таке спокійне та високе.
Не витерли ні хмари, ані роки,
Зірки його, вливалися до цебер,
Сердечних, у магічнії потоки.
З коханою купалися щоночі:
"Куплю тобі світила атмосфери!",
Гілок дерев незлічені химери,
Між ними там усесвіт і шепоче,
Її вустами він... Поміж галери.
Між дощок у борту вони видніють,
І звуть зірки думки мої додому.
У череві ворожому, сирому,
Ті чресла із щурами голодніють...
До пекла турки тягнуть і Содому.
Мехмед тоді хреста мого здирає:
"Кафір Матей, рабів чекає Порта,
Але до джинів, їде ця когорта!"
І кидає між дошками, до Раю...
В зірки... Або між хвилями, до чорта.
3
Це грім ударив, блискавка, по туркам!
Вони всі у воді є непорушні.
Раби відкрили очі ніби мушлі,
Тіла покрила річка наче бурка,
А я стою без дряпин, невмирущий!
Стемніло дуже, факели загасли,
Вдягла чужина небо у кирею.
Немов би під останньою зорею,
Мехмеда лико жовте ніби масло,
Засмажений ось бовтає свинею.
У вас шаблі добрячі, бусурмани,
З руки його закляклої я вирвав.
Впираюся до темені у прірву.
Хіба до Кафи звідси вже дістану?
Вкраїну і кохану ще чарівну,
Побачу?.. Та щось плюхнуло у воду!
Подалі так, я нижче опустився.
Хай дивиться меча холодне вістря,
На звуки тут, місцевого народу...
Узрів я, обрис дівчини світився!
4
Ми під Цецорой добре воювали,
Платили щедро круль і Посполита.
Піхота яничарськая на сита,
Ішла від хвилі м`яса до навали.
Та була їхня армія не бита!
І я встромляв поглибше своє лезо,
І відмахом торкав, хто за спиною...
Бог дав мені тоді шалену зброю,
Рука у крові діяла тверезо,
Свідомість уже вдома мо загою?!
І коні і тюрбани ось наперли,
Тріщали в піхотинців усі кістки.
Чекали козаки гетьмАна звістки,
Чуби злітали в землю, ми померли...
Гусари теж потрапили в зачистку.
Щось клацнуло добряче по шолому,
Я впав у мокро-вогняну сутану.
Ефес хапав, та що тепер дістану?
Я не віддам ніколи і нікому,
Тебе... Побачив світлую кохану...
5
І води їй убраннями немов би,
Дівчина світлим тілом від проміння,
Наблизилася, що то за видіння?!
У скронях дзвін проносився церковний.
Я шаблю кинув, руку з ріки вийняв.
Їй написи лягали на обличчя,
Підведені смолою мов повіки.
І очі чорні, вкрали чоловіка,
Вустами краплі бігли в потойбіччя.
Між трупами відходив, себе смикав.
І голос її стався мені тихо,
І то був звук коханої людини:
"Сьогодні ти дістанешся Вкраїни,
Пізнай свою улюблену і дихай.
Матвій у цьому краї не загинув.
За послугу увіллєш мені сина,
Якого ми не мали ще, козаче."
І тіло вогке, дивнеє побачив,
Вона в долину жаркую пустила.
Здіймалася вода, така відьмача.
6
Важке якесь все тіло, ніби лантух,
Набитий гнилі бульби до мотузки.
"Матвій і я не п`яні, тихо, дзуськи!
Ви знаєте козацькії таланти?
То мовчки зав`язали свої хустки."
Відчув я, що ведуть мене за плечі,
Бурмоче голос поряд, мо знайомий?
"Мехмеде?"... Чую запахи соломи,
І падаю, побачивши що вечір,
Чужинця забирає у хороми.
Згадав, що дуже хочеться так пити,
Відро стоїть ліворуч, все холодне.
Підвожуся і дзеркало ось водне,
Старого вусаня дає узріти,
Знайоме не побачить око жодне.
Ось хата моя, сад і навіть вишнє...
Та що мені з роками тепер стало?
Вкололо сильно груди, до накалу.
Мішок упав набитий, але пишний,
В очах все потемніло та згасало.
7
Я річку перейшовши по підкові,
Холодній, але добре, кам`янистій,
Шукав питанням відповідей, змістів.
СивИни жили в кожнім ніби слові,
Неначе в тих старечих бандуристів.
Загасло світло, річка, зникла пані.
Домашнє сіно, висушило збрую.
Але ось далі стіни я фіксую!
Під небом що освітлені, коханій,
Коли куплю всі зорі й подарую?
І я зайшов, у браму і тунелем,
Мій крок повз сяйво жовтих смолоскипів.
І в стінах були голови та крики,
"Гяур Матей..." - промовив невесело,
Мехмед із тої ніші - "Джин... Великий!"
І рухаючись тихо тепер далі,
Побачив я істоту, і крилату!
Світилися вогнем її всі лати,
І гострі були роги і зухвалі!
Промовило: "Ти вдома тепер... Тато!"
Київ, 23.09.2017