03.09.2019 16:52
З дозволу батьків18+
27 views
Rating 0 | 0 users
 © Олег Купрієнко

Козак Матвій і Сатана

1

Мехмед мені язвив усю дорогу:

"Нема Богів окрім мого Аллаха!

Хто витягне тебе з цієї плахи, 

Ти глина бездиханная під мохом?!

Невірная на чоботі комаха!"


Я вперше тоді бачив ту чужину, 

Коли пройшли в галерах чорне море.

Нас гнали мов скотину на Гомору, 

У роті кров змісила мені слину.

Кістки ламкі із крихкого фарфору.


"Скажи Матей - він польською промовив -

Де хрест згубив, козацькую ту славу?"

Попереду узріли переправу, 

По річці, наче вигином підкови.

Раби війшли у воду цю яскраву.


За нами підійшла турецька варта, 

Шаблі несли немов таки для страти, 

На плечі покидали капінати.

Але з небес гукнула ніби арта, 

Маланка в нас ударила з гармати.


2

Любили ми дивитися на небо, 

Вночі таке спокійне та високе.

Не витерли ні хмари, ані роки, 

Зірки його, вливалися до цебер, 

Сердечних, у магічнії потоки.


З коханою купалися щоночі:

"Куплю тобі світила атмосфери!", 

Гілок дерев незлічені химери, 

Між ними там усесвіт і шепоче, 

Її вустами він... Поміж галери.


Між дощок у борту вони видніють, 

І звуть зірки думки мої додому.

У череві ворожому, сирому, 

Ті чресла із щурами голодніють...

До пекла турки тягнуть і Содому.


Мехмед тоді хреста мого здирає:

"Кафір Матей, рабів чекає Порта, 

Але до джинів, їде ця когорта!"

І кидає між дошками, до Раю...

В зірки... Або між хвилями, до чорта.


3

Це грім ударив, блискавка, по туркам!

Вони всі у воді є непорушні.

Раби відкрили очі ніби мушлі, 

Тіла покрила річка наче бурка, 

А я стою без дряпин, невмирущий!


Стемніло дуже, факели загасли, 

Вдягла чужина небо у кирею.

Немов би під останньою зорею, 

Мехмеда лико жовте ніби масло, 

Засмажений ось бовтає свинею.


У вас шаблі добрячі, бусурмани, 

З руки його закляклої я вирвав.

Впираюся до темені у прірву.

Хіба до Кафи звідси вже дістану?

Вкраїну і кохану ще чарівну, 


Побачу?.. Та щось плюхнуло у воду!

Подалі так, я нижче опустився.

Хай дивиться меча холодне вістря, 

На звуки тут, місцевого народу...

Узрів я, обрис дівчини світився!


4

Ми під Цецорой добре воювали, 

Платили щедро круль і Посполита.

Піхота яничарськая на сита, 

Ішла від хвилі м`яса до навали.

Та була їхня армія не бита!


І я встромляв поглибше своє лезо, 

І відмахом торкав, хто за спиною...

Бог дав мені тоді шалену зброю, 

Рука у крові діяла тверезо, 

Свідомість уже вдома мо загою?!


І коні і тюрбани ось наперли, 

Тріщали в піхотинців усі кістки.

Чекали козаки гетьмАна звістки, 

Чуби злітали в землю, ми померли...

Гусари теж потрапили в зачистку.


Щось клацнуло добряче по шолому, 

Я впав у мокро-вогняну сутану.

Ефес хапав, та що тепер дістану?

Я не віддам ніколи і нікому, 

Тебе... Побачив світлую кохану...


5

І води їй убраннями немов би, 

Дівчина світлим тілом від проміння, 

Наблизилася, що то за видіння?!

У скронях дзвін проносився церковний.

Я шаблю кинув, руку з ріки вийняв.


Їй написи лягали на обличчя, 

Підведені смолою мов повіки.

І очі чорні, вкрали чоловіка, 

Вустами краплі бігли в потойбіччя.

Між трупами відходив, себе смикав.


І голос її стався мені тихо, 

І то був звук коханої людини:

"Сьогодні ти дістанешся Вкраїни, 

Пізнай свою улюблену і дихай.

Матвій у цьому краї не загинув.


За послугу увіллєш мені сина, 

Якого ми не мали ще, козаче."

І тіло вогке, дивнеє побачив, 

Вона в долину жаркую пустила.

Здіймалася вода, така відьмача.


6

Важке якесь все тіло, ніби лантух, 

Набитий гнилі бульби до мотузки.

"Матвій і я не п`яні, тихо, дзуськи!

Ви знаєте козацькії таланти?

То мовчки зав`язали свої хустки."


Відчув я, що ведуть мене за плечі, 

Бурмоче голос поряд, мо знайомий?

"Мехмеде?"... Чую запахи соломи, 

І падаю, побачивши що вечір, 

Чужинця забирає у хороми.


Згадав, що дуже хочеться так пити, 

Відро стоїть ліворуч, все холодне.

Підвожуся і дзеркало ось водне, 

Старого вусаня дає узріти, 

Знайоме не побачить око жодне.


Ось хата моя, сад і навіть вишнє...

Та що мені з роками тепер стало?

Вкололо сильно груди, до накалу.

Мішок упав набитий, але пишний, 

В очах все потемніло та згасало.


7

Я річку перейшовши по підкові, 

Холодній, але добре, кам`янистій, 

Шукав питанням відповідей, змістів.

СивИни жили в кожнім ніби слові, 

Неначе в тих старечих бандуристів.


Загасло світло, річка, зникла пані.

Домашнє сіно, висушило збрую.

Але ось далі стіни я фіксую!

Під небом що освітлені, коханій, 

Коли куплю всі зорі й подарую?


І я зайшов, у браму і тунелем, 

Мій крок повз сяйво жовтих смолоскипів.

І в стінах були голови та крики, 

"Гяур Матей..." - промовив невесело, 

Мехмед із тої ніші - "Джин... Великий!"


І рухаючись тихо тепер далі, 

Побачив я істоту, і крилату!

Світилися вогнем її всі лати, 

І гострі були роги і зухвалі!

Промовило: "Ти вдома тепер... Тато!"





Київ 23.09.2017




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Олег Купрієнко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 2
Автор: Олег Купрієнко
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Ренесанс;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;