Похорон п`яниці
з рубрики / циклу «ЗГУБНІ ЗВИЧКИ»
Раз після п‘янки вмер один п‘яниця
У літній ранок сонячний та ясний.
Удома думали – на завтра ще проспиться,
Та кинулись – не дихає нещасний,
І синюваті посіріли щоки..
Остання путь важка і сумовита,
В труні йому ні холодно, ні жарко.
Спалила тіло клята оковита,
А душу чорт давно забрав за чарку,
Краплинку щастя й п‘яної мороки.
Вдова у чорнім трішечки сплакнула,
Печальні розпорядження давала,
Свою полегкість ще не осягнула,
Бо часу поки на думки не мала,
Все уявляла – зараз встати має…
Та ні! Чуже, якесь тверезе тіло
Вперед ногами винесли із хати.
Хтось буркнув стиха: – Що ж, не ”пофортило”
Йому з похмілля тяжкого ригати…
Смерть з перепою дуже помагає!
Натхненно й сумно пєвчі завивали
Про вічне щось, про ”нині” і про ”прісно”,
На кладовищі випить не давали,
Та кликали усіх до хати, звісно,
До страви, що вдова приготувала.
Прийшли друзяки з сизими носами
Товариша по пляшці пом‘янути,
І сердилась душа під образами,
Що з чарки більш не прийдеться ковтнути.
Й горілка за померлим сумувала…
