Небо громами кидає вниз істерики...
Небо громами кидає вниз істерики,
небо метає в нас блискавичну злість.
Боязко. Лячно. Плачуть безлюдні скверики -
хто ж перед сном їм казочку розповість?
Вітер гасає в дощовику наопашки.
Скільки у нього недорозвійних справ!
Вечір осінній має бурхливі домішки.
Клен засмутився… Хто його покарав?
В цього вітриська норов, як у Тугарина:
смикає, рве, не слухає умовлянь!
Осене, хоч буваєш така захмарена,
як я люблю вдивлятися у багрянь.
Втомиться небо квилити стоголоссями,
завтра скасує буряний бенефіс,
я приведу за ручку до тебе, осене,
в гості синочка у жовторукий ліс.
