Як умію...
Ти пробач, що дзвоню все рідше.
Не з безпам`ятства. Не з байдужості.
Ти пробач, що немає віршів
і тендітної в серці музики.
Ти пробач, що думки сполохані
не звіряю тобі стривожено.
Бо по-іншому я закохана.
На минуле і біль помножена.
Ти пробач, що у серці скривдженім
він затримався міцно. Скалкою.
Тож вимірюю вічність січнями,
а не так, як годиться, - травнями.
Як умію. Обійми. Сутінки.
Поцілунки гіркі. Без ніжності.
Не грішу без причини бурями...
Та й веселок у ніч не кидаю...
Ти пробач за душі спустошення.
І за темну мою молитву...
це в мені надто мало Божого.
А в тобі забагато світла.
Ти пробач... Краще так... Без вивертів...
Вже частинка душі померла...
Як приймаєш - рятуй обіймами...
Ні - жени. Відштовхни у пекло...
